Ризикую сказати банальщину, але…спочатку справді було Слово. Слово, як Ідея, як засіб спілкування, як найстрашніша зброя, слово, як цілюща субстанція… Його багатогранності не має меж. Ще давньогрецький байкар Езоп назвав язик одночасно найпрекраснішим та найогиднішим, що тільки може бути у людини. Адже за допомогою цього органу ми спілкуємось, висловлюємо свої почуття та наміри, використовуючи увесь спектр мови: починаючи від лексикону словесних гурманів епохи романтизму, закінчуючи вуличною лайкою та словами, які діти пишуть на паркані.
Слова завжди несуть в собі певну інформацію, своєрідне кодування емоцій, закладених у них людиною. Ми часто чуємо, що слова матеріальні, але якось особливо не замислюємось над сказаним. Сучасна людина отримує такий потік інформації, що часами просто не здатна відрізнити полову від зерен. Інтернет, радіо, телебачення, преса… Усе це доносить до «споживача» відповідний «продукт», усе повідомляє, збуджує уяву чи просто «запудрює» мозок. Останнє, на жаль, трапляється частіше всього.
Ми вже настільки звикли до подібних маніпуляцій, що не надаємо словам жодного значення, вважаючи їх чимось поверхневим та неважливим.
З історичної точки зору, колись носієм чогось «вічного» і «доброго» була церковна проповідь, молитва, народні перекази та епос, котрий бережно передавався з покоління в покоління, то зараз цей сакральний процес звівся до звичайної скоромовки, щоденного ритуалу, на зразок чищення зубів чи ранкових пробіжок… Людина перестала поважати силу слів, закладену не те що у молитву, а у звичайні, щоденні розмови.
Ми щодня на щось скаржимось, чимось невдоволені, завжди змучені… Не дивно, що і життя, відповідно, стає сухою і скрипучою, як старий віз, прозою. Чорно-білі кадри документалки про живих небіжчиків.
Сьогодні, найбільшим різноманіттям словесного запасу можуть похвастатись хіба що примітивні «побутові жанри» – сварки, сімейні скандали, висловлюючись більш гуманно – з’ясування стосунків. І людина, істота соціальна та розумна, втрачає будь-які гальма – починає говорити все, що знає і не знає, думає і не думає про вас, вашу маму, ваше теперішнє і майбутнє. У жінок такі «промови» часто супроводжуються музичним супроводом – нотками верхнього сопрано, у чоловіків – погрозливими цитатами з російського шансону.
Психологи радять час від часу «випускати пару», наша і не наша література, мистецтво, кіно – усе це кишить історіями про те, як розлючена дружина, зачаївшись за дверима з пательнею, (молотком, манікюрними ножицями) у руках, готується до приходу чоловіка. Навіть медицина стоїть в опозиції до примітивних моральних норм, мовляв іноді сваритися навіть корисно, тож не дивно, що сварки стали невід’ємною складовою нашого побуту.
Усе це звучить доволі оптимістично, багато що пояснює і виправдовує. Та чому ж ми так легко забуваємо що в пориві емоцій можемо сказати те непоправиме, що вже неможливо буде не те що пробачити, а стерти з пам’яті, зрозуміти?.. Що одним єдиним скандалом можна зруйнувати шлюб, стосунки ґрунтовані на взаєморозумінні та вмінні йти на компроміс. Чому нам важче попросити пробачення, аніж кинути в обличчя коханій людині болотом прикрих слів, не кажучи вже про побутові предмети? Звісно, відповідь знають усі, – незалежно від віку чи соціального статусу. Тут важливо інше. На практиці довести, що слова таки мають силу. Особливо, коли йдеться про те, що часами так важко сказати…
