А що ти знаєш про рослини?! - Дайджест - Каталог статей - Науково-популярний психологічний журнал
Понеділок, 05.12.2016, 02:23

ЗНАННЯ ТА РОЗВИТОК

Каталог статей

Головна » Статті » Дайджест

А що ти знаєш про рослини?!
Людина досягла б значно більшого, якби, борючись за врожай, скористалася природними методами, до яких вдається рослина. Головне ж, обійшлася без шкоди для власного здоров’я.

1699 року священик Андрес де Авенданьо натрапив у джунглях Гватемали на грандіозне місто. Не маючи можливості проникнути до нього крізь тропічні зарості, лишив його, немов непрочитану книгу, і вдруге її через 150 років розкрив губернатор гватемальського департаменту Петен Амбросіо Тут.

Найбільше місто індіан майя — Тікаль, що занепало близько 800 року, має храмовий комплекс, розташований на цоколі, площею один гектар й оточений височезними пірамідами. Вимощені вулиці, п’ять великих архітектурних комплексів, пов’язаних між собою проспектами, понад три тисячі будинків, споруджених навколо зведених раніше, безліч стел та олтарів, обсерваторія... Жриці майя добре зналися на астрономії, досить точно передбачали сонячні затемнення, на медицині — вміли робити навіть трансплантацію черепа, створили піктографічний кам’яний літопис.

І все-таки ця колосальна цивілізація загинула, величезні міста, в які вкладено колосальну людську працю, спорожніли... Причин, як це буває з історичним процесом, можна назвати кілька, але в кінцевому підсумку всі вони зводяться до однієї...

Майя вважали, що боги виліпили їхніх пращурів з кукурудзяної каші, потім тричі знищували своє творіння, аж доки підібрали надійніший матеріал — зробили людей з плоті і крові. Кукурудза в історії майя відігравала куди більшу роль, аніж вони про те здогадувалися.

«Дім, який побудував Джек»

Всі розкоші цивілізації майя трималися на праці хліборобів, яким — так здебільшого й водиться — щонайменше перепадало від її благ. Селяни випалювали джунглі, кілька років обробляли оголену землю, а потім кидали виснажену ділянку й освоювали іншу, звичайно ж, далі від міста. І врешті не стало сенсу долати величезні території від поля до убогої хижки на околиці.

Чому ж грунти втомлюються? Не тільки через те, що виснажуються їхні живлющі сили — все набагато складніше.

Жодна жива система не може існувати без того, щоб не виносити за свої межі непотрібні їй речовини. В рослин такі речовини називаються колінами. Однак непотрібне одному може виявитися бажаним іншому, ось і приєднуються до першого, хто зайняв територію, ті, кого такий сусід влаштував, а насіння рослин, які не сприймають грунтових колінів, може лежати роками не проростаючи. Це та причина, чому волошки так мило синіють на житньому полі — без цих будяків врожаї нижчі, — а гвоздики на міських клумбах воліють рости в гордій самот-ності. На рівні хімічних речовин наші зелені сусіди ніби промовляють один до одного: «Шукай собі іншого місця» або ж: «Ласкаво просимо до нашого товариства, разом нам буде добре». Академік НАН Андрій Гродзинський назвав це явище «впізнанням» одних рослин іншими. Щось подібне спостережено й між людьми, лиш називається воно психологічною сумісністю, чи несумісністю, яка переходить у дружбу або безпричинну ворожнечу. «От не подобається мені він» — можна почути часом. А чому? Конкретної відповіді не буде. Не подобається, та й годі.

Світ нашої планети — це одна складна мозаїка із цілком автономних сукупностей різних організмів, які називаються екосистемами. Формуються вони так. Спочатку з’являється якась панівна рослина — така собі зелена королева, що починає створювати власну державу. Приводить свій «почет» — рослини, яким корисні її коліни; за ними тягнуться комахи, які ті рослини запилюють; далі — птахи, які тих комах ловлять; звірі, що полюють на птахів; звірі, що полюють на звірів, які полюють на птахів; врешті, «дрібний обслуговуючий персонал» — черв’яки, слимаки, жуки-гнойовики, різні мікроорганізми.

Одні складники екосистеми живуть тисячі років (є такі дерева), інші — кілька хвилин (мікроорганізми), однак, досягнувши рівноваги, сама співдружність може не змінюватися століттями. У ній є своє внутрішнє середовище, де кожен або починає якийсь необхідний для загалу процес або ж становить його проміжну чи завершальну ланку. Досить її вилучити, щоб рухнуло все.

Переселившись на новий континент до Австралії, європейці привезли з собою велику рогату худобу, овець і вирішили жити так, як звикли в себе на батьківщині: корів тримати неподалік житла, щоб на ніч заганяти до кошар. Та незабаром пасовище вкрилося кизяками. Висохши під палючим сонцем, вони зберігалися роками, не даючи рости траві. Люди мусили все далі й далі відганяти худобу, лишаючи за собою зіпсовані луки. Чим не ситуація з цивілізацією майя? З того клопоту дехто почав подумувати, чи не повернутися йому до Європи, де коров’ячий гнів — цінне добриво. На щастя, хтось знайшов оптимальне рішення: з черговим пароплавним рейсом було доставлено до Австралії кілька контейнерів жуків-гнойовиків. Після цього тваринництво на материку розквітло. Ось що таке рівновага екосистеми!

Проте минає час, і поживні речовини в грунті можуть вичерпатися, що поставить під загрозу цілу співдружність. Так ось щоб цього не сталося, заздалегідь відбувається «регуляція на вищому рівні» за допомогою колінів. У малих дозах вони стимулюють ріст рослин, а у великих стають згубними, навіть для тих, хто їх виділяє, бо висмоктують з протоплазми воду. Бачили, як в’януть і гинуть сільськогосподарські культури або ж квіти на щедро зволоженому грунті? Це тому, що він перенасичений колінами. Панівна рослина, «рослина-організатор» екосистеми, починає сама себе виживати, а водночас і всіх, хто біля неї добре почувався.

У природі ніяке місце порожнім не буває: на звільненому грунті оселяються інші рослини, а разом з ними інші комахи, інші птахи, інші звірі, які полюють на птахів... Словом, ситуація як у англійській пісні про «дім, який збудував собі Джек». Якщо це природний процес, то він відбувається поступово й гармонійно. Та біда, коли ту гармонію штучно порушено: тоді в світ, де все добре одне до одного припасоване, може вдертися агресивна рослина й вижити своїми колінами місцевих, відтак і змінити ситуацію. Як правило, на гірше.

Споконвіку існує практика землеробських систем — сіяння однієї культури після іншої сівозміни, щоб запобігти втомі грунту.

Але нащадки тих, хто був зліплений з кукурудзяної каші, не знали, що сіяти кукурудзу по кукурудзі не можна. Це й вирішило долю цілої цивілізації.

Статеве розмноження в рослин відкрив Карл Лінней, і тодішнє суспільство це так шокувало, що в пресі висловлювалися сумніви, чи пристойно панночкам дарувати букети квітів. Втім, невдовзі заспокоїлися на сентенції «кожен розуміє в міру своєї зіпсованості». Люди дивуються вигадливості зелених друзів у їхньому прагненні продовжити рід і досі.

Не будемо вдаватися в тонкощі дуже непростого процесу запилення. В кожної рослини пилкові зерна мають свої особливості, які багато що можуть розповісти вченим. Наприклад, коли Міжнародна наукова комісія досліджувала покров Ісуса Христа — Туринську плащаницю, то було знайдено пилкові зерна рослин, із берегів Мертвого моря. Це засвідчило, що полотно було виткано саме там.

Є рослини, схильні до самозапилення, однак тоді потомство не дає бажаної генетичної різноманітності, а тому природа прагне, щоб у цьому процесі брали участь інші рослини того ж самого виду. І тут діють ті ж самі фактори, які утверджують багатство нашого світу: вітер, вода, комахи й тварини. І які ж цікаві «інженерні рішення» при цьому трапляються! Особливо це стосується комах.

Що означають яскраві плями та штришки при основі пелюстки, які надають цьому чудовому витвору природи художньої завершеності? Це «дороговкази» до нектару, й з’являються вони тоді, коли пилок визрів. Для «небажаних гостей» передбачено відлякувальні липкі стрічки на стеблах та квітконіжках і різні «пастки». А для «жаданих» рослин влаштовують додатковий комфорт — вирости-сидіння, з яких зручно збирати нектар.

Серед наших зелених сусідів є й такі, що вдаються до зовсім неприйнятних з погляду людської моралі методів — обдурюють комах. Так, квітка однієї з орхідей — черевичків — має форму хатнього капця й пахне ваніллю. Спокушені цим ароматом бджоли залазять всередину квітки, а вибратися можуть лише через вузький лаз, дорогою вимастившись у пилок. Трапляється, їм не вдається звільнитися з пастки, й вони гинуть у красивій в’язниці, бо ж нектару там немає.

Аронник «гуманніший», хоч і не менш підступний. Його суцвіття приваблюють мух запахом гнилого м’яса й не випускають, аж доки вночі не відкриються чоловічі квітки й не висиплять пилок на спини комах. Коли розмноження гарантоване, сторожові волосинки в’януть — і мухи вільні.

Часом стосунки між квіткою і комахою справляють враження цілком осмислених дій... Так, мексиканську юку — рослину з гарними білими квітами, яку можна побачити в наших садах, запилює міль прокуба. Вона відкладає яйця в квітку, й гусінь живиться недозрілим насінням юки, залишаючи його достатньо для розмноження рослини. Перш ніж відкласти яйце, прокуба забирає пилок, скачує його в кульку й з таким «посагом» притримуючи його хоботком, летить до іншої квітки. Так міль спочатку відкладає яйця, а потім головою заштовхує пилок у ямку на приймочці.

Якось Чарлз Дарвін зацікавився, чому червона конюшина на полях не дає плодів. Селяни це пояснили тим, що всі відданиці у їхньому краї гарні й вчасно виходять заміж. Така відповідь здивувала вченого; вивчивши будову квітки конюшини, він зрозумів у чому справа. Цю рослину можуть запилювати лише джмелі — у бджіл не досить довгий хоботок. Джмелині ж стільники поїдають польові миші, ворогом яких, своєю чергою, є коти. Їх найбільше полюбляють утримувати жінки, які втратили надію на влаштування сімейного життя. Отже, врожай насіння конюшини, яке на ринку дуже дороге, залежить від кількості таких панянок.

Цей логічний ряд сучасники Дарвіна сприйняли як веселий курйоз, однак життя підтвердило його справедливість.

До речі, стосунки в конюшини з джмелями непрості. Ці комахи не квапляться лізти в квіткову трубочку, воліють добувати нектар, прокушуючи її. Та, виявляється, і на такий «розбій» є рада: рослина виділяє солодку краплинку назовні, вона приваблює мурах, ті ж дають відсіч ледачому конкуренту. Ботанік В. Назаров детально описав, як джміль кілька разів приступався до конюшини, та, нещадно обкусаний, мусив залізти в квітку так, як належить. От і сумнівайся після цього у розумі рослин!

Вміє постояти за себе

Хоч би яка ненажерлива гусінь напала на гай, а до катастрофи справа ніколи не доходить. Рослини різко підвищують у своїх листках кількість гірких речовин — танинів — і зганяють ворога до кінців молодих пагонів, а там його видзьобують птахи. Минає якийсь час — і ліс стає ще пишнішим. Те ж саме відбувається з африканською акацією, коли до неї підходить стадо антилоп куду. Трохи похарчуватися собою дерева дозволяють, та коли непрохані гості перебирають міру — вони менше як за годину подвоюють кількість танинів, і тварини, набивши шлунок, гинуть від голоду, бо перетравити поживу не можуть.

Що це воно таке, що у мене колорадський жук всю картоплю об’їв, а у вас вона ціла? — бува, дивуються господині. І допитуються: «Чим ви її прискали».

А нічим. Самі рослини в останньому пориві до життя виробили газоподібний метилжасмонат, завдяки якому утворюються ферменти, які роблять листя неїстівним. Процес цей потребує часу — тому так важливо послати своїм сородичам на сусідніх ділянках сигнал тривоги, щоб вони приготувалися до атаки комах.

Понад те: всіяний червоними личинками картопляний кущ вміє покликати на допомогу хижих клопів, які залюбки ласують тими личинками. Кущ без колорадських жуків клопа не цікавить, а сідає він на ті рослини, які точно вказують на джерело небезпеки. Що точніша інформація, послана мовою хімії, то більше шансів врятуватися.

Людина досягла б значно більшого, якби, борючись за врожай, скористалася природними методами, до яких вдається рослина. Головне ж, обійшлася без шкоди для власного здоров’я.

Вміння рослин постояти за себе дослідили американські вчені Девід Роудс і Гордон Орайєнс, спостерігаючи за березами та вербами. Щодесять років на них нападають шкідники: маючи намір поживитися, вони незабаром пропадали від білкового недоїдання. Найцікавіше, те ж саме відбувається на лісових ділянках, до яких шкідники ще не встигли приступитися.

Тест на любов

Мозку в рослин шукати годі, однак нагромадилося безліч спостережень про те, що рослини якимось чином уловлюють психологічний стан людини.

Відомо ж, що навіть щепу не можна брати в будь-кого і будь-як — тільки в доброї людини й від щирого серця, інакше — засохне. В одних город родить, бо в нього «легка рука», а іншим і добрива не допомагають. Тицьнутий з роздратуванням букет квітів зав’яне одразу. Чи це підтверджується експериментом?

Під час досліджень у Вищій школі ім. Вейєнштефена 48 садівників-аматорів одержали по шість саджанців помідорів кожний. Трьом з них належало вирощувати з любов’ю, а іншим — байдуже поливати та угноювати. «Виявилося, що томати, вирощені з любов’ю, принесли в середньому на 22,2% більше врожаю», — повідомив професор Манфред Хоффман. Ймовірно, рослини тонко реагують на інформаційні сигнали, матеріальним носієм яких є надслабкі електромагнітні поля. Ми теж інтуїтивно, як нам здається, сприймаємо настрої тих, з ким маємо справу.

Вряди-годи надходять повідомлення про те, що рослини цілком спроможні на емоції. Так, Клів Бактер — спеціаліст з аналізу результатів детектора брехні — підключив електроди цього пристрою до драцени, яка прикрашала його кабінет, перед тим поливши її. Крива, яку викреслив детектор брехні, засвідчила, що рослина охоплена радісним збудженням. Тоді вчений вирішив припекти листок — і не встиг запалити сірника, як стрілка показала, що драцена охоплена панікою.

Прагнучи продовжити експеримент, Бакстер попросив студента вирвати з коренем та розтоптати іншу драцену, що той і зробив. Звідтоді, коли цей хлопець заходив до кабінету, рослина, яка лишилася живою, виявляла явні ознаки страху.

Повідомлення Бакстера науковий світ не сприйняв. Причиною того є тільки стандарти наших уявлень про навколишній світ. Погодьтеся: не хотілося б, щоб наші зелені друзі, котрим ми зобов’язані життям, брали учать у стражданнях, яких так багато на нашій планеті. Адже їм дістається найбільше, хоч вони на те й не заслуговують. А що робити?

Одне лишається: звести ці страждання до мінімуму. Це необхідно насамперед нам — щоб не замулилося джерело життя, з якого ми черпаємо. Бо дедалі частіше, потрапляючи на бетонну чи асфальтну поверхню, сонячний промінь втрачає свою животворність.

Джерело: http://aratta-ukraine.com

Категорія: Дайджест | Додав: Ірина (05.08.2009)
Переглядів: 3281 | Теги: природа
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Номер 1 [3]
Перший номер науково-популярного журналу "Пізнай себе!"
Номер 2 [7]
Тематика номера: мозок, розум, свідомість.
Номер 3 [3]
Основна тематика: соціум, соціотипи, соціоніка
Номер 4 [11]
Тематики номеру: характер та темперамент. Особистість.
Номер 5 [10]
Тематика номера: бізнес та підприємництво, самореалізація, самоорганізація та самовдосконалення
Номер 6-8 [17]
Тематика номера: спорт, культура, здоров'я, конфлікти та способи їх вирішення.
Номер 9 [10]
Основна тема номера: духовність, віра, релігія
Номер 10 [19]
Тематика номера: суспільство, сімя, колектив, взаємини, самопрезентація, маніпуляція
Нотатки [5]
Тут можна додатавати короткі нотатки та роздуми з тих чи інших аспектів
Дайджест [128]
Цікава інформація зі світу та з тенет інтернету
Дописувачі [26]
Тут публікуються матеріали наших користувачів та друзів сайту
Номер 11 [9]
Тематика номеру - Людина як диво. Можливості людини, її психіки та тіла, особливості діяльності людського організму
Форма входу
Twitter
Реклама у Львові
Рекламний центр Тріумф
Відвідуваність