ФОРМУЛА ПОЕЗІЇ - Дайджест - Каталог статей - Науково-популярний психологічний журнал
П'ятниця, 09.12.2016, 03:55

ЗНАННЯ ТА РОЗВИТОК

Каталог статей

Головна » Статті » Дайджест

ФОРМУЛА ПОЕЗІЇ
Душа поезії — не рима,
Не брязкальце для диваків.
Її субстанція незрима
Палахкотить поміж рядків.
Л. Первомайський


Найчастіше спроби визначення, що таке поезія, ми можемо знайти в формулюваннях самих поетів. Наприклад, “Поезія — це кращі слова в кращому порядку” (Кольрідж), "Поезія — це те, що вже створено і не може бути виправлено“ (Т. де Банвіль), "Поезія — це серце Бога” (Г. Мовчанюк) тощо. Віднайти, чим же все-таки є поезія, — завдання не з легких, і поки існуватимуть поети, навряд чи коли призупинять вони спроби осмислення та пошуку глибинних коренів поезії.
Пошуку саме таких коренів або спробою доторкнутись до примарної формули поезії присвячені роздуми, які базуються на власному досвіді автора. За "науковий метод" взяте правило: "Спочатку створив вірш, подивився, що вийшло, а потім докопуєшся до узагальнюючого, що найбільше подобається". Можливо, такий метод викличе іронію у фахівців, але знову ж таки, з власного досвіду можу запевнити — до глибин душі доходить тільки жива думка, "коефіцієнт засвоєння" якої найвищий, а книжно-сухі формулювання, в основу яких покладені поняття типу "когнітивність", "дефініції" тощо, чомусь вивергаються зі сприйняття.
Важливою стороною будь-якого методу пізнання, на що варто зробити акцент, має бути цілісність підходу до предмету роздумів. В цьому контексті поезію можна порівняти з сороконіжкою, яка чеберяє одночасно всіма ніжками, не задумуючись над тим, як це в неї виходить. І мета автора ні в якому разі не препарувати скальпелем сороконіжку-поезію, а тільки подивитись, як вона перебирає своїми ніжками. І відпустити. Хай біжить собі далі. А з іншого боку — не варто давати невідомо кому скальпель в руки, щоб цей невідомо хто необережно колупався скальпелем в "серці Бога". Ця пересторога, можливо, буде доречною тому, що прозріння поета, благодать і ази внутрішнього органічного розуміння законів поезії приходять тільки через власні страждання, а не через чиїсь інші.
Отже, звідки бере витоки поезія?
Насамперед, з внутрішнього бажання передати іншим щось відкрите тобою. Момент відкриття можна порівняти з радістю спелеолога, який відкопує вхід в печеру, де ще не ступала нога людини. Це захоплення і страх, щем і ніжність, побоювання порушити первозданну красу і одночасне бажання йти далі. Поету природно видається, що весь світ має дивуватись його відкриттю, він спішить поділитись своїми думками з найближчим оточенням (згадаймо у Пушкіна: "Поймав соседа за полу, душу поэзией в углу…"), хоча нерідко єдиним цінителем і читачем написаного є сам автор. А відкриттями можуть бути пасторальне враження, радісні або сумні емоції, філософські узагальнення та безліч інших тем, якими людина бажає поділитися зі світом і справжній поет за своєю суттю в першу чергу є відкривачем-дитино-філософом.
Як правило, у самому факті відкриття вже закладена не тільки емоційно-смислова складова поетичної фрази, але й внутрішня мелодика, від поєднання яких нерідко аж щемить десь у сонячному сплетінні. І поет, не особливо задумуючись над словесною оболонкою, спішить вихопити із забуття мить і записати на папері, щоб, по-перше, його відкриття стало відкриттям для інших, по-друге, щоб не розплескати чуттєве "між словами", а воно ТАКЕ… Поступово відкриття починає обростати деталями, іншими думками, і, постійно балансуючи між почуттями, магією звучання та смислом, слово чіпляється за слово, рима за риму, туманно починає вимальовуватись тема. Десь під кінець творіння до поета приходить більш-менш цілісне бачення того, що ж вийшло з під його пера.
Але як передати поліфонію почуттів, звуків та кольорів, як не вихолостити тему, як, зачепившись за "золотоносну жилу", розкопати не одну "золоту крихту", а цілий "рудник"? Для цього є два шляхи. Шлях перший — нікого не слухати і нічого не читати, що й роблять немало поетів. І шлях другий — аналізувати досвід попередників, співставляти свою творчість з творчістю інших, по крихтах вибирати краще, переймати найвдаліші технічні прийоми версифікації. В обох шляхах прихована своя внутрішня небезпека. Йдучи тільки першим шляхом, поет поступово притуплює "нюх" незримого інтелектуального змагання з іншими, без якого унеможлюється процес творчого росту, але поет відчуває внутрішній спокій перед самим собою за те, що він нічого ні в кого в духовному плані не краде. Йдучи тільки другим шляхом, поет за рахунок зовнішніх впливів ризикує втратити власне творче обличчя і потихеньку крадіжка образів, ритмомелодики, словесних оборотів може стати нормою. Як знайти той єдиний вузесенький фарватер, рухаючись яким, поет зможе зберегти власне обличчя та внутрішю повагу до себе і в той же час підніматись щаблями майстерності?
Ризикну висловити з цього приводу відверте міркування — на першому етапі творчості дозволяється красти в інших. Періодично нам в душу западають десь прочитані або почуті фраза, неординарне словосполучення і... десь в глибині ніби розкривається малесенький пуп’янок внутрішньої поваги (або заздрощів) до того, хто вперше додумався до висловленого. Отоді виникає підсвідоме бажання або вкрасти оте, кимсь вдало сказане, або мовити щось своє, не менш вдале. Нерідко саме цей фактор у багатьох авторів є вихідною точкою творчості.
Через етап у формі калькування, цитування або відсилок до творчості інших проходять майже всі поети (згадаймо Шевченкове "…та й списую Сковороду."), хоча зізнаються в цьому далеко не всі. З одного боку, нічого поганого в процесі наслідування немає, тут більш важливим є той факт, кого саме вибрати за об’єкт наслідування. Що є корисним — в процесі наслідування поет-початківець переймає стиль мислення свого кумира або кумирів і це дозволяє поету за відносно короткий проміжок часу стати на достатньо високий щабель майстерності версифікації. Але в процесі наслідування криється неабияка небезпека — той, хто когось наслідує, наражається на серйозний ризик влізання в штанці свого кумира, відбувається процес клонування і втрати можливості робити власні (не книжні) відкриття, які є необхідною складовою справжньої поезії.
Після етапу наслідування у поета-початківця нерідко наступає етап змагання з кумирами. Це відбувається тому, що при всій повазі до кумира поету підсвідомо хочеться скинути з себе тяжіння впливу кумира, хочеться бути самому найкращим. А без почуття внутрішньої свободи творити неможливо. Сухою академічною мовою це називається нонкомформізмом: жодних непохитних авторитетів, все осмислити критично. Кінцева ціль — відчути в собі Бога.
Відчути в собі Бога — дуже непростий шлях боротьби, на якому підстерігає безліч спокус в діапазоні від алілуйства до гордині. Як правило, приманкою на яку ловиться людина, є саме гординя. У випадку, якщо поет в змозі себе переборювати, гординя поступово спалюється дуже болісним вогнем, якщо не в змозі — поету не дається рухатись вище. Не хочеш — не рухайся, а хочеш рухатись — тоді гори. Для деяких щасливчиків після довгих мук настає хвилина благодаті. Тоді весь світ починає говорити мовою поезії, тоді свідомо відкидаються всі котурни. Поет відкриває та встановлює нові закони словотворення і його вірші починають випромінювати тихе світло. Тільки тоді потреба в когось красти відпадає сама собою. (Детальніше на цю тему див. у Миколи Кузанського "Про Богосинівство" (Кузанский Н. Сочинения в двух томах. М. Мысль. 1979. Сер. ФН. Т. 1. с. 303) та моє есе "Диво", в якому поряд з інформацією про спілкування людини та Когось даються ключі і для розуміння більшості поезій автора цих стрічок).
Власне кажучи, момент, коли поет починає відчувати внутрішній потяг писати так, як не писав ніхто до нього, не повторюючись ні в темах, ні в стилях інших, черпаючи слова тільки з книги свого серця і можна назвати справжньою точкою відліку власної творчості. Але без боротьби стимул до творіння загасає. Тоді поет вступає в боротьбу з самим собою на рівні максимальної чесності і сам дивується тому, що отримує в результаті. Це найбільш цікавий етап, коли на вході творіння всього-на-всього якась одна фраза, або примарна ідея, а на виході — невідомість. На цьому етапі поет переживає почуття невимовної благодаті, процес натхнення піднімає і окрилює до такої міри, що інколи навіть боїшся задихнутись від повені емоцій. Щиро зізнаюсь — в процесі творіння віршів нерідко і я відчував себе часткою Бога і навіть самим Богом, а коли це відчуття пропадало, тоді брався за написання есе.
Вважаємо, що поет вдало пройшов відповідні щаблі, він свідомо уникає будь-якого виду плагіату, таким чином момент поетичної істини відбувся, з технічною стороною і словниковим запасом усе гаразд, натхнення не полишає.
Саме тоді поет підходить до однієї з найскладніших проблем — пошук тем для творчості. Як ми згадували на початку, обов’язковою складовою справжньої поезії має бути якесь емоційне відкриття. З тих відкриттів, які робив особисто майже кожен з нас, є кохання і тема кохання взаємного або нерозділеного займає домінуючу частку творчості більшості поетів-початківців. Якщо поет настійливо бажає рухатися в напрямку глибин, поступово його перестають задовольняти теми, які лежать на поверхні, — пейзажі, кохання, громадянські заклики і, тому що поезія є “наймогутнішим прискорювачем свідомості” (Бродський), поет все частіше починає звертатися до внутрішнього світу людини, до глибин підсвідомості. Недарма дельфійські жерці винесли надпис “Пізнай самого себе” на портик одного зі своїх храмів, а визнаний філософ і мислитель Сократ якось зізнався, що він так і не зміг вирішити завдання з пізнанням себе. Не виключено, що через процес пізнання самої себе людина може частково пізнати Бога і метафізичний устрій світу.
Як стверджує Анрі Берґсон, філософ-інтуїтивіст і натхненник літератури "потоку свідомості", людина пізнає світ за допомогою двох методів — смислово-інтелектуального та інтуїтивного. Але існує ще третій метод, яким користувались біблійні пророки — метод святого одкровення. Поезія використовує в своєму арсеналі всі три методи і при їхньому поєднанні поет може сягнути таких глибин пізнання, які недосяжні ні науковцям, ні філософам. На мою думку, в підсвідомості кожної людини зберігається інформація про весь родовід людства аж до першолюдини Адама і ще глибша інформація про те, як людина була частиною Бога, перебуваючи у вигляді Слова. Як правило, ця інформація закрита при традиційному світосприйнятті, але не виключена ймовірність, що при певних психічних станах декому з людей ця інформація може привідкриватися, хоча це зв’язано з серйозним ризиком для психіки і здоров’я.
Продовжуючи пошук тем, які звучать переконливо, поет, для того, щоб залишитися чесним в першу чергу перед собою, починає переносити в поезію своє власне життя та світосприйняття. Відтворення в завуальованих або метафоричних образах пережитого і є тим єдиним справжнім сюжетом, який звучить дійсно переконливо. В давній східній притчі мовиться: "Якщо ти хочеш писати про бамбук, спочатку посади бамбук, потім його вирости, потім сам стань бамбуком і тільки після цього берись за перо". Кожне життя по-своєму унікальне, наповнене неповторними подіями і всі написані вірші — це по суті один великий вірш про себе. Навіть коли автор пише про собаку, то підсвідомо він ототожнює себе з описуваною собакою. І якщо поет вкладає якусь словесну гидоту в уста своїх ліричних героїв, це свідчить про наповнення гидотою його особистої душі. З цього приводу психологи мають прекрасний ґрунт для дослідження внутрішнього світу поетів. Особливо цікавою стороною, де найбільше розкривається людина, є іронія. Саме в іронії вразлива душа поета зможе знайти найнадійніший прихисток, тому що самокопання і самозаглиблення у свій внутрішній світ нерідко є прямим шляхом до психіатричних лікарень.
За великим рахунком, кожна людина здатна написати свою власну книгу, хоча не кожна це осмислює. Якщо озирнутись на творчість великих поетів, то найбільш вдалими їхніми речами фахівці загальновизнано вважають написані з їхнього реального життя. Візьмемо, до прикладу, Артюра Рембо і його “П’яний корабель”. Найзначиміший вірш збірки відтворює внутрішній світ автора, у ньому поет ототожнює себе з неврівноваженим кораблем. Візьмемо Фростівську “Невибрану дорогу”, в якій відображено внутрішні коливання автора і врешті-решт прийняття парадоксального рішення. Подібних прикладів можна наводити безліч.
Але перенесення у вірші тільки власного життя також нерідко приводить до тих же психіатричних лікарень, тому, на мою думку, найоптимальнішим і найбезпечнішим для самого поета варіантом наповнення кожного з віршів є варіант, коли десь 50 відсотків думок та почуттів береться з життя, а решта 50 відсотків думок та почуттів висмоктується з пальця.
Стаючи на стезю творчості, автор підсвідомо чи свідомо хоче бути визнаним своїми сучасниками. Як стверджує Платон — всі митці є лише медіумами, через яких говорять незримі духи і ці духи постійно між собою сваряться. На думку Ніцше, вчинками людини керує воля до влади. Автор цих стрічок прийшов до висновку, що існують ще глибші підсвідомі мотиви — всі люди і поети втому числі по-своєму борються з могутнім божеством Забуття та Самотності (Спроби розвинути це твердження див. у моєму есе "Подорожні нотатки на шляху пошуку істини". Збірка "Птах небесний", 2001). А англійський поет Персі Біші Шеллі якось висловився на цю тему так: "Поет — це соловей, який співає в темряві, щоб солодкими звуками розвіяти свою самотність".
Інколи процес визнання стає домінуючою ціллю, а творче начало переходить на другорядний план. Як знайти ту вузесеньку стежину, щоб пройти і не розплескати Божий дар? Зупинимось на найбільш небезпечних рифах.
1. Нерідко творча особистість починає експлуатувати одну тему, на ниві якої отримано якісь вдалі знахідки. Починаються повтори, які поету додають в паперовому обсязі, але такий автор стає передбачуваним і... нецікавим. Про таких поетів згадували Ільф і Петров в “Гавриліаді”. Класичним українським прикладом “Гавриліади” є байки Павла Глазового про кума, а ще безліч телевізійних серіалів.
2. Майже безпрограшним для процесу визнання стає процес посилання на мертві та живі авторитети. Це могутні котурни, але вони також гублять творче начало та самобутність і поет привчається, як інженер, діставати своє натхнення не з серця, а з книжкової шафи.
3. Нерідко в пошуках новизни поет починає видавати незрозуміле для інших за щось особливе. В даний момент модним є літературний напрямок “потоку свідомості”, яким особливо хизуються естети. Образний ряд "потоку свідомості" хаотично поєднує все, що завгодно, за рахунок чого відбувається процес “зсуву свідомості” у читача. На мою думку, "потік свідомості" є обов’язковою складовою справжньої поезії, але це тільки “сировина”, яку необхідно відповідно “переробляти” автору, доводячи думку на виході до стану "кристалізації". Тоді поетичні знахідки залишаються в пам’яті читача надовго, а “потік свідомості” — це поезія з так званою “короткою” енергетикою, особливістю якої є захоплення уваги тільки на час прочитання.
4. Нерідко для процесу визнання автора вагому роль відіграють різноманітні літературні конкурси та премії, які піднімають духовний і соціальний статус переможців в очах загалу. На мою думку, це є не що інше, як одна з форм боротьби за духовну владу і участь авторів у будь-яких конкурсах в першу чергу призводить до приниження особистості, в тому числі і переможців, тому що атрибути конкурсів створюють зовнішній антураж, який має вплив тільки на натовп. Нерідко переможці є дутими фігурами, яких “розкручують” літературні агенти або клани, що є складовою не ваги творчості, а бізнесу. Хоча з іншого боку, для того, щоб творчість поета читачі захотіли сприймати в першу чергу уважно і серйозно ще за життя, я не бачу іншого виходу, як іти і брати участь у конкурсах.
Можу лише щиро порекомендувати з цього приводу — сприймати конкурси як своєрідну гру для дорослих і не більше, не переймаючись думкою, що звання лауреата засвічує десь на лобові автора величну зірку.
За життя ніхто або майже ніхто не говорить правди автору щодо цінності його творчості, навіть якщо в глибині душі і дає справедливу оцінку, а критеріями відсіювання, котрим варто довіряти, можуть бути тільки Час і Забуття, які всіх розставлять по відповідних щаблях після смерті. Натовп дуже скоро забуває одних кумирів і захоплюється іншими, а скарбницю справжніх духовних цінностей людства підтримує невеличка когорта зовсім інших цінителів. Це вузьке коло читачів-буквоїдів і фанатиків, які присвячують своє життя служіння Слову, які все пам’ятають, вловлюють у віршах найглибші смислові та емоційні відтінки, інколи навіть такі, про які не підозрював і сам автор. Саме ці читачі виносять вердикт у Часі, чиї імена залишати в храмі літературної пам’яті, а кого звідти викидати. За великим рахунком, це і є оте невелике коло гурманів-цінителів Слова, для яких (окрім особисто себе) пишуть поети і єдиний шлях, який бачиться для “виживання” імені у поєдинку із Забуттям — по-перше, викладатися автору в кожному вірші так, ніби цей вірш останній, і, по-друге, розраховувати на те, що інтелектуальний ценз читача буде вищий за інтелектуальний ценз самого автора.
А поет, який сумує за визнанням і славою, може хіба що втішитись словами Сенеки, який з цього приводу зазначив: "Слава так же непогрішимо іде слідом за заслугою, як тінь за тілом, але тільки як і ця остання, є супутницею їй інколи спереду, інколи позаду. Навіть якщо у всіх сучасників заздрість викличе мовчання, прийдуть ті, які будуть судити без роздратування і без потачок."
Тепер кинемо побіжний погляд на внутрішню будову віршів. Особисто я сприймаю кожен вірш, як живу істоту, у якої є своя душа. Ця душа складається з думок, почуттів, внутрішньої музики та магії звучання. "Компоненти душі" переплетені в такі тугі клубки, що спроби розглядати їх окремо навряд чи щось додадуть до нашого розуміння. На мою думку, вірш відбувається лише в тому випадку, коли думки, почуття і внутрішня музика, поєднані органічно, виходять від переповнення душі поета і виливаються в не менш органічні поєднання форми та змісту, підсилюючись ще й магією звучання. Вірш ще можна порівняти з поліфонією звуків симфонії, де жоден з інструментів не має права сфальшивити, хоча при бажанні ми можемо більше дослухатись до якогось одного з них, що нам найбільше подобається. А в цілому все мистецтво, і поезія в тому числі, живляться деталями. Десь це може бути рима, десь алітерація, десь парадокс, десь метафора, десь незвична асоціація, десь якийсь "гачечок" тощо. Поступово ці складні конструкції в свідомості розкручуються, заполоняючи все єство, з одного боку даючи естетичне задоволення, а з іншого — примушуючи працювати апарат мислення читача і робити його співавтором процесу творення. Можливість дати читачеві відчути себе співтворцем, збудити його зустрічну думку я вважаю однією з найважливіших властивостей поезії і з великою шаною ставлюсь до поетів, які вміють подавати думки та почуття не в формі безапеляційних дидактичних тлумачень, а, зберігаючи в чомусь недомовленість і таємницю, якусь частину розумової роботи обов’язково залишають читачеві.
Само собою розуміється — для того, щоб комусь щось зі своєї душі передати, в цій душі щось потрібно мати. Само собою розуміється, що від поета читачем очікується доведення фраз віршів до тієї "кристалізації", коли слова постають в єдино можливому порядку, ніби атоми в молекулі.
Ще одне спостереження. Мене не залишає дивне відчуття, що митці є виконавцями-медіумами якогось плану, а написане ними — частка Інформаційної Гармонії Світу. І в цій Гармонії присутні каталізатори творчості для інших митців — своєрідні коди-команди, які чекають на СВОГО митця в просторі й часі. Вони, ніби маяки, в певний момент включають незбагненний внутрішній відлік — і людину захоплює процес творчості. Корені моєї творчості знаходяться в авторській пісні, а власні поетичні спроби, які я особисто вважаю більш-менш серйозними, були зроблені після почутої в Михайла Щербакова фрази, яка чомусь мене схвилювала до неймовірної глибини:

“Рыба, шепни два слова,
Взмахни руками... Жива, жива...”

Якщо підсумувати сказане раніше, то, не чіпаючи напрямки, стилі та індивідуальний "почерк" кожного з поетів, отримуємо одну зі спроб висловити формулу поезії:
— перед тим, як братись за перо, поет має відчути в собі Бога;
— намагатися словом "зсувати" свідомість (детальніше з приводу цього терміну див. моє есе "Деякі фігури "вищого пілотажу" в поетиці");
— не красти в інших;
— не красти в себе (що значно складніше);
— перемагати себе в змаганні з собою;
— користуватися найдостойнішим об’єктом для поезії — власним життям;
— черпати слова тільки з книги власного серця;
— писати темнотами, які швидше за дидактизми виведуть читача на світло;
— пам’ятати про те, що читач має бути співтворцем поета;
— дивувати себе: якщо я не здивував себе, вірш не потрібний;
— писати так, щоб комусь щось із написаного захотілось вивчити напам’ять;
— не стояти на котурнах тіней;
— одним оком дивитися на власну творчість і обома — на творчість інших та старатись писати не гірше кращих;
— не повторюватися у темах та ритмомелодиці;
— викладатися в кожному вірші так, ніби цей вірш — останній;
— якщо поету вдалося взяти якийсь духовний рівень в одному вірші, в наступному вірші він не має морального права спускатись нижче цього рівня;
— друкувати написаний вірш, коли він "відлежиться" хоча б з рік;
— постійно прагнути наближення до Першослова-Бога;
— бути впевненим, що створене поетом обов’язково колись віднайде саме той, можливо, єдиний читач, для якого і призначене написане;
— пам’ятати слова Конфуція: “Не турбуйся про те, що тебе не знають люди. Турбуйся про те, що ти не знаєш людей”.

Микола Шошанні



Джерело: http://www.ukrcenter.com
Категорія: Дайджест | Додав: Ірина (28.09.2009)
Переглядів: 1351
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Номер 1 [3]
Перший номер науково-популярного журналу "Пізнай себе!"
Номер 2 [7]
Тематика номера: мозок, розум, свідомість.
Номер 3 [3]
Основна тематика: соціум, соціотипи, соціоніка
Номер 4 [11]
Тематики номеру: характер та темперамент. Особистість.
Номер 5 [10]
Тематика номера: бізнес та підприємництво, самореалізація, самоорганізація та самовдосконалення
Номер 6-8 [17]
Тематика номера: спорт, культура, здоров'я, конфлікти та способи їх вирішення.
Номер 9 [10]
Основна тема номера: духовність, віра, релігія
Номер 10 [19]
Тематика номера: суспільство, сімя, колектив, взаємини, самопрезентація, маніпуляція
Нотатки [5]
Тут можна додатавати короткі нотатки та роздуми з тих чи інших аспектів
Дайджест [128]
Цікава інформація зі світу та з тенет інтернету
Дописувачі [26]
Тут публікуються матеріали наших користувачів та друзів сайту
Номер 11 [9]
Тематика номеру - Людина як диво. Можливості людини, її психіки та тіла, особливості діяльності людського організму
Форма входу
Twitter
Реклама у Львові
Рекламний центр Тріумф
Відвідуваність