Почну із застереження: «Будь-яка схожість описуваних в наведеній нижче статті подій та фактів з подіями життєвими та реальними невипадкова й навмисна». Ну так. Кого дурити. Всім притаманне це альтруїстичне, лише трішки егоїстичне бажання знати правду. І нічого поганого, аморального чи незрілого я в цьому не бачу. Мати якісь матеріальні бажання – це теж, як на мене, цілком адекватне прагнення. Бо зазвичай всім хочеться чогось такого… трансцендентного, чого і в папір не запакуєш, ні пером не опишеш. Про що вдається лише говорити на диспутах, «намагаючись висловлюватись потужно та фахово». Про трансцендентні забаганки мова не йде. Ми поговоримо про два різнобічні поняття, котрі завжди стоять настільки близько одне одного, що людство досі не дало остаточної оцінки жодному з них, а саме про добро і зло. Запитуючи себе, що ж воно таке, всі завжди підсвідомо чекають якихось визначень чи енциклопедичних термінів. Але неможливо дати означення тому, що і без того являє собою ефемерне поняття. І якщо в абстрактному плані ще можна говорити про якесь відірване від реального життя поняття, то на практиці для кожної конкретної людини існують лише два критерії оцінки того, що вона отримує від життя – біль та задоволення. Відповідно біль розцінюється як зло, добром же стає все, що приносить людині насолоду. Давайте поглянемо, що являють собою ці поняття в наш час. Бути добрим – модно. Таку ідею пропагує всіма обожнюваний маскульт. У кіно, телебаченні, літературі - усюди йде вічне протистояння добра і зла, ми плачемо, коли позитивні персонажі помирають, радіємо, коли все закінчується добре. Проте це лише поверхове враження. За словами Лори Мулві, «популярне кіно являє собою герметично запечатаний світ, який розгортається в магічній манері, байдужий до присутності глядачів». Другим негативним моментом цього, на перший погляд, «блага», є те, що масове кіно розвиває в людині нарцисичний аспект. Воно і не дивно. Коли все зводиться до товарно-грошових відносин, критерієм добра автоматично стає кількість банкнот в гаманці. І аж ніяк не «вічні цінності». Поняття добра і зла в нас повністю комерціалізувалися. І винні в цьому ми самі. Звісно, немає нічого поганого в професійній успішності. Немає нічого жахливого в ринковому підході до мистецтва і в тому, що його творці здатні створити для людей Мрію, тим самим заставляючи їх вірити в мильні бульбашки. Погано, коли людина починає жити самим лише соціальним фактором, загорнутим в красиву обгортку. Коли нівелюється, або ж зовсім зникає та невидима грань між дозволеним і недозволеним, поганим та прийнятним… Людина – до абсурду непостійна істота. Схильність до крайнощів спостерігається вже зовсім в юному віці, і з роками тільки прогресує. Це зовсім не патологія, це лише підсвідоме бажання до ідеального, красивого і безкорисного. Здавалось би – до добра, якби не одне маленьке «але». Намагаючись прагнути тільки найкращого, людина не розуміє, наскільки залежною стає від цієї ідеї – смачна їжа, гарний одяг, висока зарплатня, секс, – усе це стає благом, кінцевою метою. Більш високими цілями стає становище в суспільстві та кохання. А задоволення заради задоволення завжди породжує наркоманію в будь-якому її прояві. До прикладу, візьмемо кохання. Більшого добра важко собі уявити. Здавалось би, ну що поганого може таїти в собі таке прекрасне почуття! В принципі – нічого, аж до того моменту, коли тебе підло починає точити хробак нездорового альтруїзму та самопожертви: зробити ВСЕ заради когось. Ми радісно кидаємось ламати себе, підлаштовуючись під чужий ідеал, втрачаємо розум, і задумуватись над тим, заради чого, власне, ми оце жертвуємо, вже не можемо. Немає чим. Скільки б хорошого не несла в собі ця сліпа, хоч і щира закоханість, вона є настільки ж небезпечною для нашого здоров’я, як от алкоголізм чи наркоманія, адже загрожує нам повною втратою свого «Я». Та й по-справжньому кохати людина вже не здатна. Всі почуття переростають у звички, обов’язки, нав’язані моделі поведінки, котрі з часом лише руйнують стосунки. Все в житті базується на антиподах, чи пак – протилежностях. Досить часто люди підсвідомо прагнуть до поганого, і це пояснюється не лише тим, що часами нам важко адекватно оцінити ситуацію, але й тому, що в цьому «забороненому» є щось дуже важливе чи привабливе для нас. Заборонений плід, як відомо, солодший. Тим більше, поняття добра і зла для кожного індивідуальне. Для когось – це життя, що скидається на картинки з журналу свідків Ієгови, де тато з мамою і з дітьми, а лев в обнімку з антилопою, для інших – це посмішка дитини, чи щира молитва. Зрештою, я не маю тут права нічого стверджувати. Висновки робити вам.
Почну із застереження: «Будь-яка схожість описуваних в наведеній нижче статті подій та фактів з подіями життєвими та реальними невипадкова й навмисна». Ну так. Кого дурити. Всім притаманне це альтруїстичне, лише трішки егоїстичне бажання знати правду. І нічого поганого, аморального чи незрілого я в цьому не бачу. Мати якісь матеріальні бажання – це теж, як на мене, цілком адекватне прагнення. Бо зазвичай всім хочеться чогось такого… трансцендентного, чого і в папір не запакуєш, ні пером не опишеш. Про що вдається лише говорити на диспутах, «намагаючись висловлюватись потужно та фахово». Про трансцендентні забаганки мова не йде. Ми поговоримо про два різнобічні поняття, котрі завжди стоять настільки близько одне одного, що людство досі не дало остаточної оцінки жодному з них, а саме про добро і зло. 
