29-річна жінка скаржиться подрузі: «Мої батьки мене дуже люблять, але поруч із ними я просто не можу дихати! Живу окремо, але досить близько — в сусідньому будинку, вечеряти ходжу до них, та й ночую часто. Мушу вчасно приходити додому, звітуватися де, коли і з ким була. Навіть коли зустрічаюсь із чоловіком, тримаю це в секреті. Скажу чесно, мамі жоден мій хлопець не сподобався. Вона каже, що «всі вони хочуть лише одного». Йду з подругами на дискотеку — в самісінький розпал телефонує мама, щоб поверталася додому… З іншого боку, я — самостійна доросла жінка, в мене своя фірма, керую персоналом. А вдома мене вважають маленькою дівчинкою, якій підказують, що і як робити, як одягатися, з ким і де проводити час. Навіть зачіску заборонили змінювати! Я вже змучилася від такого ставлення. Але ж це батьки, і вони хочуть мені найкращого. Просто не знаю, що робити?»

На що подруга, помовчавши, відповіла: «А вирости не пробувала?».

Як часто про нас говорять: вона ще замолода для цього кроку! Він іще не доріс до цього! Го­ворять про дорослих людей, а вра­ження — що про маленьких. Під­літки не хочуть дорослішати, тридцятирічні не залишають батьківсь­ких домівок, аби створити власну родину. 40-річні виглядають такими ж безтурботними, як їхні 15-річні діти... Сучасне суспільство інфантильніше, ніж раніше. І цьому є багато причин. Од­на з них — батьки (особливо матері) не хочуть, щоб їхні діти дорослішали...

Гармонійний симбіотичний зв’язок матері з дитиною триває від шести тижнів до року. Немовля потребує самовідданої любові та безпеки, а мама, даючи це своєму малюкові, — отримує позитив­ний заряд емоцій і відчуває себе потрібною. Приблизно після року відбувається поступове відділення (сепарація) дитини від матері. Психоаналітики вважають, що сепарація — це внутрішньопсихіч­ний процес, завдяки якому особистість починає почуватися самостійною і незалежною. З іншого боку, занадто раннє від­окремлення дитини від матері (мама покинула дитину, рано вийшла на роботу) може призвес­ти до серйозних психологічних проблем, порушень розвитку та адаптації.

Коли малюку виповнюється два-три роки, він починає відчувати себе справжньою людиною, не залежною від батьків: сміливо вирушає в подорожі квартирою чи подвір’ям, досліджує навколишній світ. Його гаслом стає: «Я хочу зробити це сам!». Адже з трьох років дитина починає виділяти себе з оточення, демонст­рує своє «я» світу. І коли дорослі поважають таку самостійність, дають малюкові відносну свободу, то шестирічним він уже зможе діяти самостійно, не обриваючи зв’язку з батьками. Дорослі теж потроху віддаляються від дитини і більше уваги приділяють власним стосункам, відпочинку, хобі, надолужують втрати в кар’єрі.

Якщо ж дитина починає ходити, освоюючи нові території, а їй кричать: «Туди не йди — впадеш!» або лякають: «Обережно! Не лізь! Буде боляче!», вона повірить у недосконалість і небезпечність цього світу і не захоче висовувати носа далі маминої спідниці. В майбутньому таких дітей чекають труднощі в спілкуванні, а часто й соціофобія.

У віці 11—12 років ступінь близькості між дитиною та її рідними подібний хвилям океану. З одного боку, дитина все ще дуже прив’язана до батьків і шукає емоційного тепла, з іншого — хоче показати себе досвідченою і незалеж­ною від дорослих, намагається віддалитися. Цим і пояснюються емоційні коливання в настрої підлітка, котрий то лащиться до мами мов кошеня, то грубо відповідає і гучно грюкає дверима. Знай­ти гармонію між цими станами — ось головне завдання цього непростого періоду. Якщо все добре, то тинейджер знаходить нових дру­зів для конструктивного й цікавого спілкування і разом з тим не втрачає зв’язку з родиною. А як­що дитина захоплено розповідає мамі про свої нові знайомства, а її перебивають криком: «Та як ти можеш дружити з ними — це ж погань!» або кажуть: «Усе одно ніхто тебе не любитиме так, як мама», то вона або почне з батьками безкомпромісну війну за власну територію, або повірить у те, що не варта ні дружби, ні любові. У тинейджерів (а потім, і в дорослих), які не можуть відділитися від батьків, нерідко формується асоціальна поведінка: вони починають пити, вживати наркотики, «шукати пригод», ніби всім своїм виглядом показуючи: «Так, я — слабкий, нещасний, не пристосований до життя в цьому світі!».

Найсприятливіший час для дорослішання — закінчення школи, вступ до університету чи служба в армії. Більшість 18-річних змушені змінити своє звичне життя, виїжджають в інші міста, стають більш самостійними, а відтак бувають у батьківському домі тільки на канікулах. Вік 16—22 роки — вік усвідомлення своєї соціальної ролі, свого місця в суспільстві. Поступово дівчата і юнаки починають закладати «фундамент» і для створення власної сім’ї. Але теплий зв’язок з батьками є дуже важливим ресурсом і підтримкою на шляху подальшого розвитку молодої людини.

У нашій країні ситуація ускладнюється тим, що нерідко молодше і старше покоління (мама, тато, а часом і дідусь із бабусею) продовжують жити під одним дахом. Батьки мають можливість активно втручатися в життя дітей, дають настанови, поради, бо ж, звісно, вони хочуть «своїм дітям лише найкращого». Таким чином їхні «дорослі» діти так і не здобувають досвіду самостійного життя і не відчувають відповідальності за свою власну долю.

Молода жінка з маленькою дитиною після розлучення жила у своїх батьків у затишній трикімнатній квартирі в невеликому місті. Вона мала хорошу роботу, але мріяла про кар’єру в столиці. Настав час, і її запросили на роботу, навіть кращу, ніж мала. Та коли жінка повідомила про це рідним, батько на підвищених тонах почав розказувати їй, яка вона несамостійна й нікчемна, мовляв, куди ти поїдеш, ти ж нікому, крім нас, не потрібна! «У цей момент я почувалася маленькою дівчинкою, безпомічною, нерозумною, негарною, нікому в цьому світі не потрібною, — розповідає жінка. — Куди й поділася моя незалежність і сміливість...» Звісно, викласти власній дитині (навіть дорослій) «щиру правду» про її нетямущість, несамостійність, нежиттєздатність та слабкість — це один із способів уповільнити та відсунути в часі її сепарацію. Це для людини, яка починає життя, — як несподіваний дошкульний удар, заборонений правилами.

Був у мене пацієнт 68-річного віку, надзвичайно обдарована, начитана й цікава людина, про яких кажуть: «Людина-енциклопедія». Коли він почав зустрічатися з дівчатами, мама доброзичливо попереджала його: «Вони всі лукаві вертихвістки, а тобі ще зарано думати про одруження — краще вчися». Нерішучий і сором’яз­ливий юнак не хотів перечити матері. Закінчив інститут, почав працювати, але до серйозного кроку так і не був готовий (звіс­но, на думку мами). Дівчата не витримували безперспективності стосунків і залишали його. Вже у досить зрілому віці він спробував створити сім’ю, бо знайшов жінку «яка мені підходи­ла в усьому і було мені з нею дуже гарно і затишно». Але мама від­радила його знову, цього разу мотивуючи тим, що вона «вже ста­ра, немічна і дуже самотня». Як відданий син, він довгі роки піклувався про матір, а коли вона померла — просто розгубився. Саме тоді його невпевненість у собі і тривога набули хворобливих форм. Самотній чоловік похилого віку, який не має ні дружини, ні дітей, знаходить єдину втіху в книжках та випадкових слухачах його цікавих історій. Він легко погоджується, коли йому пропонують лягти в лікарню, бо саме там не почувається самотнім. Дуже сумна й повчальна історія...

Звісно сепарація — це не тільки дорослішання й відділення від батьків, це особливе світосприймання, характерне для зрілої людини. Психолог Дж.Хоффман виділив види сепарації, які слід пройти кожній людині, щоб стати дорослою.

Емоційна сепарація — зменшення залежності від батьківської оцінки (як негативної, так і позитивної).

Позиційна сепарація — коли людина, наприклад підліток, перестає оцінювати навколишній світ батьківськими категоріями і формує свої власні судження, позицію, яка базується на його досвіді. Таким чином, попри залякування мами, «що всі чоловіки...», донька може мати досить позитивний досвід у спілкуванні з протилежною статтю і вдало вийти заміж.

Функціональна сепарація — це можливість жити фізично окремо від батьківської родини, фінансова незалежність особистості, уміння самотужки забезпечувати себе, а згодом і свою сім’ю.

Конфліктна сепарація — життя без почуття провини перед батьками, що ти живеш окремо (чи надто далеко) від них.

Кожен діє по-різному: хто вилітає з батьківського гнізда і впевнено починає самостійне життя, знаючи, що його люблять і завжди підтримають; хто категорично й безкомпромісно руйнує всі стосунки з батьками, які не дають дорослішати; хто намагається ставитися до ситуації з почуттям гумору; хто звертається по допомогу до психотерапевта... А декого така ситуація цілком улаштовує. Але тоді проблеми батьків, які так і не змогли подорослішати, доведеться вирішувати вже їхнім дітям.