Пане Андрію, широкому загалу Ви відомі як людина з феноменальною пам’яттю, яка за допомогою власної методики здатна за мінімальний час запам’ятати надзвичайно великий обсяг інформації. Розкажіть, як Ви йшли до цього, коли почали працювати над цією методикою?

Давайте почнемо з того, що особисте моє життя – це вже була праця. В 9 років я закінчив школу – це вже багато про що говорить.

Народився я в 1971 році у Вінниці. Мої батьки були медиками, професорами – мама - педіатром, тато – кардіохірургом. На жаль, вони загинули в автокатастрофі того ж року, коли я закінчив школу. Кілька років мене життя кидало – я потрапив в дитбудинок, звідки потім втік у Москву.

В дитячому будинку мій талант був не так моєю гордістю, як моєю карою: діти мене не сприймали, педагоги також. Я змушений був бути таким як усі. Я їм пояснював, що не можу бути таким як усі, бо вже закінчив школу. Та усі мої спроби повернути собі документи, щоб вступити у вищий учбовий заклад, закінчувалися погрозами, покараннями.

Моя втеча з дитбудинку була втечею з того середовища, в якому я опинився без своєї згоди. Дитбудинок був до мене непривітний як система. Ще коли я жив в сім’ї, з батьками, то умови мав доволі тепличні: до мене прислуховувалися, мене любили, оберігали і сприймали таким, яким я був. Та коли батьки загинули, я відчув, що ця моя індивідуальність, моя неординарність і стиль не вкладаються в жодні радянські системи.

Приїхавши в Москву, я попав в оточення циганів. Дитина є дитина. Правда, вони мене непогано прийняли, нагодували, навчили просити гроші. На той час мені здавалося, що це саме те, що мені треба. Саме тоді я вперше зіткнувся з феноменом циганського гіпнозу. І почав цьому навчатися.

Приблизно рік я бомжував у Москві. А одного дня, волею випадку, познайомився з чоловіком, який виявився працівником медінституту ім. Пирогова. Він запросив мене до себе додому. З часом, коли я почав довіряти йому, то розповів свою історію. І саме за його участі я попав на прийом до Міністра охорони здоров’я СРСР Євгенія Чазова.

У 12 років за протекцією Чазова я поступив в Московський медінститут ім. Пирогова на лікувальний факультет. Спеціалізацію проходив на кафедрі нейрохірургії під керівництвом професора Гусєва. Моїми вчителями в ті роки були такі відомі вчені у сфері нейронауки як Карлов, Вейн, Коновалов.

У 18 років я закінчив інститут і відразу ж, за рішенням вченої ради, був скерований в аспірантуру, без проходження інтернатури. Ставши аспірантом, я за півтора року написав кандидатську.

На яку тему?

Ураження мозку, зумовлене герпетичними енцефалітами. Я в той час розробляв специфічні методики лікування, аналоги. Тоді вперше почали впроваджуватися такі сучасні препарати як імуноглобуліни. Для багатьох вони і зараз невідомі, а на той час це було взагалі… щось таке! І от я, молодий аспірант, за півтора року написав кандидатську дисертацію, а окрім того, пройшов спеціалізацію по анестезіології, реанімації, імунології і психіатрії. От в такому темпі я працював над собою.

Судячи з Вашої розповіді, в Москві Вам велося непогано. А яким чином Ви опинилися в Україні?

Відпочиваючи влітку в Алушті, я познайомився з дівчинкою з Новояворівська. І закохався. Це для мене було настільки важливо, що я вирішив кинути все і поїхати в Україну. Спочатку я приїхав у відпустку. Я ж тоді поняття не мав, що таке Новояворівськ, що таке Львів.

Як же Ви наважилися кинути все в Москві і поїхати в якесь провінційне містечко в Україні?

Кохання – це штука серйозна. Коли я повернувся з відпустки до Москви, то так сумував за Анжелою, що півроку просто існував: вже мені не йшла ні наука в голову, ні ніщо інше. І я тоді пішов до професора Вейна і сказав, що їду до Львова. Він мене, звичайно, відмовляв, але я вирішив все-таки їхати.

У Львові нейрохірургія в ті роки була на дуже низькому рівні, і мені здалося, що я буду тут одним з «найкрутіших» нейрохірургів, до мене будуть черги стояти.

Приїхав я в Новояворівськ у 1993 році. Маленьке містечко. Всі одне одного знають, розказують, що приїхав молодий кандидат наук, нейрохірург, невролог. Я підійшов до головного лікаря районної лікарні, яка виділила мені кабінет; в народі пішли чутки - і до мене почали приходити на прийом. Слава мені дуже сподобалося. Тоді я повернувся в Москву і написав заяву на звільнення у відділі кадрів, нікого не попереджуючи.

У нас з Анжелою вже йшло до одруження, проте вона померла від сепсису, коли я був на курсах у Москві. Тоді ж мобільного зв’язку на кожному кроці не було і я дзвонив з Москви раз в тиждень. І коли в черговий раз подзвонив, мені її мама сказала, що Анжелу вже поховали. В мене тоді була страшна депресія. Але я повернувся в Новояворівськ і протягом шести років намагався там довести, що я хороший лікар.

Думаю, по-молодості я тоді щось не те зробив. Я ж був максималістом: відвертим, щирим, міг критикувати вчинки урологів, неврологів у плані лікувальних тактик. Районним лікарям це не сподобалося, звичайно. І так сталося, що за дуже короткий час уся медична еліта в Новояворівську постала проти мене.

Ви продовжували працювати в районній лікарні?

Ні. Там почалися конфлікти і я звільнився.

А як Ви заробляли на життя? І де жили?

Я ж купив квартиру в Новояворівську. А на життя заробляв сеансами гіпнозу.

Це були лікувальні сеанси?

Так. Я займався такими патологіями як заїкання, енурез, одним словом, проблемами психосоматичного характеру. І мені вдавалося досягати хороших результатів.

Зараз займаєтеся такою практикою?

Ні.

Чому?

Не маю ні часу, ні здоров’я, ні сил. Та й переріс уже. Я все ж таки хірург.

А в ті роки ви пробували влаштуватися на роботу хірургом?

Я пробував влаштуватися нейрохірургом у Львові. Звертався до професора Володимира Шеваги - завкафедрою нейрохірургії та неврології медінституту ім. Д.Галицького. Мене почали перевіряти. Не вірили, що я той, за кого себе видаю.

Чому? Адже у вас були усі документи про освіту?

Були. Але цим документам ніхто не вірив. Важко повірити, що 21-річна людина - кандидат наук, якщо люди у 21 рік тільки закінчують інститут.

Але ж Вам вдалося у 12 років з атестатом про середню освіту вступити в медінститут.

Це було за одноосібним рішенням Чазова. А тут ситуація була зовсім інша.

…Я зрозумів, що буде дуже складно адаптуватися в такій ситуації. Тому вирішив продати квартиру в Новояворівську і поїхати назад в Москву. А через деякий час я вирішив здобути психологічну освіту і поступив в Санкт-Петербургський університет ім. Ломоносова.

Ви вже вдруге поїхали з Москви? Чому? Наскільки я розумію, у Вас там були усі умови для життя і розвитку.

Були. Але в якийсь момент мені там стало некомфортно…

Так от, поступивши в Санкт-Петербурзький університет, я влаштувався на роботу в інститут ім. Бехтерєва, в реанімацію, бо треба ж було за щось жити. Таким чином, я вчився в університеті, по ночах чергував в нейрореанімації як реаніматолог, а вдень оперував хворих як нейрохірург.

Навчальну програму університету я мав намір пройти за рік. Пам’ятаю, як заходжу до ректора з деканом факультету Сергієм Івановичем Розумом, він мене представляє, і каже, що я хочу закінчити навчання за рік, а я пропоную продемонструвати ректору свій метод запам’ятовування інформації, і якщо він і після цього буде проти, то я кину навчання. Він погодився. І тоді я в межах 3-х хвилин запам’ятовую 50 сторінок тексту. На той час це була сенсація. Коли я почав відтворювати цю книжку, в академіка щелепа відпала. Він понакликав в свій кабінет колег, і я їм демонстрував свої вміння – множив, ділив, відтворював, запам’ятовував. Загіпнотизував навіть папугу, який був в кабінеті. Після цього ректор дав мені дозвіл здати все в межах одного року. Але з умовою, що я читатиму в університеті лекції з психіатрії. Цей рік навчання минув для мене на одному подиху.

З Санкт-Петербурга чутки про мене дійшли до Москви, до професора Вейна, який під час одного зі своїх візитів в Петербург і запропонував мені їхати в Москву докторську захищати. За 2 роки я написав докторську, блискуче її захистив. Крім того, я написав багато наукових робіт, 4 монографії. За сукупністю наукових праць рішенням вченої ради інституту ім. Пирогова мені присвоюють звання професора.

У той час я бував з візитами в Україні. А пізніше вирішив повернутися сюди назовсім.

До Львова?

Так.

Якщо Ви вже вирішили повернутися в Україну, то чому не до Києва? Там все-таки можливостей більше. Та й, за Вашими словами, у Львові Вас як медика ніхто не підтримував.

Не підтримував і не сприймав.

То чому Ви не поїхали в Київ?

У Києві я нікого не знав. А тут у мене вже було багато друзів. І я старався тут довести, що я хороший спеціаліст. Оперував потихеньку в районних лікарнях.

Якщо Вас не сприймали як медика, то як Вам вдавалося оперувати?

Але ж не всі не сприймали. От уявіть собі, що я приїжджаю в район, де випадок з важкою черепно-мозковою травмою. Я ж все-таки кандидат наук, професор. Родичі пацієнта мали право запросити мене як лікаря? Мали.

То Вас запрошували до пацієнтів по знайомству? Чутки ширилися і люди одне одному рекомендували Вас як хорошого спеціаліста?

Саме так. І зараз так відбувається. Я одного з коми витягнув, другого, третього…

В той час, спостерігаючи за хворими, аналізувати свій лікарський досвід, я почав розробляти специфічні методики, пов’язані з функціонуванням мозку і пробував їх використовувати в клінічній медицині, виводячи людей з різних станів, коми, наприклад. Деякі свої гіпотези перевіряв на собі. І коли почав отримувати керовані результати, то вирішив, що про них треба розповісти суспільству. Можливо, я б і не відкрився, заробляв би собі й далі на приватних хворих. Але відбулася в той час одна подія, яка мене надзвичайно вразила, була для мене, можна сказати, травматичною і, по суті, спровокувала мене вийти на широкий загал і заявити про себе.

Я тоді викладав психологію у Львівській політехніці, в Кизименка на кафедрі. Живучи в гуртожитку при інституті, я здружився з двома братами-студентами з Закарпаття. Їхня мати в той час була в Америці. І так сталося, що у них в Стрию помирав дід від сепсису. Звичайно, вони попросили допомогти - і я поїхав його рятувати. І от, в домашніх умовах мені вдалося витягнути діда з цього стану. А потім… Все закінчилося як завжди. Коли ти починаєш рятувати людину, кажуть робити все можливе, а коли приходить час розраховуватися, питають, чому так дорого. І врешті-решт так сталося, що через фінансове питання, ці два моїх товариші відвернулися від мене і підтримали свою матір, хоча, як на мене, вона була неправа. На цьому наша дружба закінчилася. Коли їхня мати приїхала в Україну, ми зустрілися. Вона тоді влаштувала скандал, кричала, що ніякий я не професор, ніхто мене тут не знає, обзивала шарлатаном, аферистом та іншими словами. Саме цей випадок спровокував мене вийти з підпілля і відкрито заявити про можливості своєї пам’яті і досягнення в лікарській практиці.

Чи могли б Ви докладніше розповісти про свою лікарську практику? Де ви зараз працюєте? Наскільки мені відомо, Ви викладаєте в інституті новітніх технологій ім.Чорновола.

В інституті новітніх технологій і в Національній медичній академії післядипломної освіти ім. Шупика. Там я професор кафедри нейрохірургії. Викладаю й оперую.

Щодо медичної практики…Мені складно описати себе як лікаря. Думаю, що це краще можуть зробити колеги, які зі мною працюють.

Лариса Притуляк, головний акушер-гінеколог Хмельницької області:
Я можу сказати, що Андрій Тихонович - унікальний лікар. Більшого знавця людини як цілісного організму, кращого знання тих патологічних процесів, які можуть відбуватися на тонкому рівні, знання сучасної фармакології і дії всіх препаратів при певних критичних станах, якщо чесно, я не зустрічала. Йому вдається витягувати людей з багатьох надзвичайно важких станів, в тому числі і з коми, коли пацієнти тижнями перебувають без свідомості. Я не думаю, що в Україні є ще лікарі такого рівня. Якщо ви бачили серіал «Доктор Хаус», то Андрій Тихонович - це доктор Хаус українського розливу. У нього надзвичайно висока кваліфікація. І це, разом з унікальною пам’яттю, дає йому можливість проводити дисфункційну діагностику між певними симптомами і швидко ставити діагноз. Наскільки я бачила, діагноз завжди ставився точно і лікування підбиралося в залежності від того, якого саме цей пацієнт потребував – чи медикаментозного, чи оперативного. Щодо методів, якими він лікує, то можу точно сказати, що це не гіпноз. Він користується зареєстрованими медпрепаратами, причому використання цих препаратів і їх комбінацій для кожного хворого унікальні, схеми не заїжджені, не стандартні, а абсолютно різні у кожному конкретному випадку і коректуються залежно від зміни стану пацієнта. Андрій Тихонович надзвичайно точно підбирає точку прикладання того чи іншого препарату, оскільки знання цієї людини, повірте, надзвичайно потужні. Він не просто лікар, - це вчений, потенціал якого на сьогодні абсолютно не використаний в Україні.

Олексій Ісаєнко, нейрохірург вищої категорії, Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги:
Андрія Слюсарчука я знаю не так давно, але можу сказати, що це кваліфікований спеціаліст, який знає хід операцій не тільки на головному мозку, але й на спинному мозку, прекрасно знає периферійну нервову систему. Окрім цього, він просто енциклопедія медикаментозних знань. Часом хірург може зробити унікальну операцію, але не знає, як лікувати хворого. А цей лікар знає і як прооперувати хворого, і як його виходити в кожному окремому випадку. До речі, ми недавно були в Ужгороді, оглядали там важкохвору 30-річну жінку, матір трьох дітей. Її там довго лікували, але, судячи з усього, неадекватно. Андрій Тихонович приїхав, призначив лікування, відразу провели маніпуляції, які він сказав - і хворій стало краще. Але, не дивлячись на покращення стану пацієнтки, наступного дня йому довелося сперечатися з лікарями, які не хотіли виконувати вказівки. В результаті, цю хвору перевезли в Хмельницький. Слава богу, що головний невропатолог Хмельницької області з розумінням ставиться до його методів лікування, оскільки бачила результати лікування Андрієм Тихоновичем хворих. За її словами, з 15-ти хворих, які вже відходили на той світ, він зміг витягнути 8. Це колосальний результат. Зараз пацієнтка,яку ми привезли з Ужгорода, вже більш-менш виходить з того важкого стану, в якому була. Тобто, Андрій Тихонович, по суті, лікар просто унікальний. Маючи такі знання і вміння хірургічні та володіючи енциклопедичними знаннями в медицині загалом, у будь-якій її галузі – фармакології, кардіології та інших, - він просто знахідка для нашої країни.

Володимир Резніченко, заввідділом хірургії хребта та спинного мозку, Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги:
Ми з Андрієм Тихоновичем знайомі близько року. Можу сказати, що це високоінтелектуальна прекрасна людина, з якою цікаво спілкуватися, справжній професіонал. Я, хоча і старший за нього, та все ж маю чого у нього вчитися, як у лікаря, спеціаліста і вченого. Я вважаю його справжнім вченим. Це людина, яка принесла до нас у клініку багато нового. І я особисто користуюся тими новими знаннями. Я не раз був з ним в операційній, і бачив, наскільки швидко він орієнтується і працює. І дякувати Богу, що Андрій Тихонович у нас є. Хочеться, щоб ця людина і надалі працювала у нас, ділилася своїм досвідом і знаннями з нами, а не виїжджала за кордон. Він з цього приводу має свою думку, але ми будемо старатися втримати його.

Справа в тому, що Андрій Тихонович з’явився на українському медичному олімпі недавно, і на даний час йому багато чого треба доказати, показати і ввести в практику. Ви ж знаєте, що людям, які роками звикали до чогось, важко сприйняти будь-які нововведення. І зараз в Андрія Тихоновича такий період, коли він старається доказати свою правоту і пробити свої методи. Але коли прийде той час, що оточення його зрозуміє, я не знаю. Зараз ще й ця економічна криза нас відкинула. Хоча, Андрій Тихонович настільки пробивний, що зуміє показати, доказати і зробити те, що він планує і про що думає. Я розумію, що важко, але, що поробиш, всі ми проходимо через боротьбу. Як у лікаря, як у людини, у Андрія Тихоновича багато позитивних якостей, які він тримає в собі. І якщо цю людину потихеньку «заводити», то він може дуже багато зробити для України і для нашого народу. Його треба берегти.

От бачите, мої колеги-лікарі кажуть, що в Україні немає мені рівних. А що я сьогодні маю? Нічого. Подивитися хворих не маю де, щоб прооперувати, я мушу проситися в операційні. Для мене це трагедія.

А у мене ж маса прооперованих по всій Україні, багато пацієнтів, виведених з коми. За рік, який я працюю в Україні як визнаний нейрохірург, мені вдалося 20 пацієнтів вивести з коми. У Мінохорониздоров’я про це знають. От запитайте у міністерстві про професора Слюсарчука, вам скажуть, що світлішої голови в українській медицині немає. Але влада не поспішає створювати мені умови для роботи.

Питань немає, на прожиття я собі заробляю. Але як розвиватися, як працювати, як людям допомагати!? Я щодня приймаю по 20-40 дзвінків. Люди звертаються з такими випадками, що я реально можу помогти. Але я змушений відмовляти. А люди просто ображаються…

Ви відмовляєте тому, що не маєте де їх приймати?

А де я їх прийму!? Ну, добре, прийму на кафедрі, вислухаю. А далі що? Все. На цьому мій ресурс вичерпався. Покласти хворого в клініку я не маю можливості. Кілька місяців назад подзвонили мені, - кажуть їхати рятувати есбеушника, який в Запоріжжі розбився. Не поїхав я. Бо набридло. Якщо мене вважають одним з найкращих фахівців по комах, то нехай мені створять відповідні умови для роботи. Досить вже знущатися наді мною. Я не хочу вже їздити. Я втомився.

Кажуть, Ви й онкохворих лікуєте.

Так. Безперечно, я володію знаннями в нейроонкології і в онкології загалом. Досить добре знаю цю всю сферу. На жаль, не усім можу допомогти, адже люди часто запускають хворобу. Є ще один важливий чинник – гроші. Хіміотерапія дорога, не кожен може зібрати потрібну суму. Мені доводиться бачити багато людських трагедій. Коли люди вмирають, вони всі стають людьми, коли ж це їх особисто не стосується, у них часто проявляється щось таке недобре, нелюдське. Я з цим стикаюся щодня. І мене це бентежить, навіть лякає.

Ваших колег непокоїть можливість втратити Вас як лікаря. Ви справді збираєтеся покинути Україну?

Так, я збираюся емігрувати в Канаду. 

Інформація про те, що Ви емігруєте, з’явилася у ЗМІ ще восени минулого року. Хто Вас запросив в Канаду і чому Ви досі не виїхали?

Запросила мене адміністрація Торонтського університету. Чому досі не виїхав? Справа в тому, що вони мене запрошують як вченого-невролога. Їх цікавлять тільки мої технології. Як лікар я їм не потрібний. А я хороший лікар, Ви ж чули. Я все життя хотів бути лікарем. А в Канаді мені пропонуюсь займатися тільки дослідженнями людського мозку. Боюся, що коли я туди виїду, то в медицину вже не повернуся… Тому я стараюся працювати тут.

Був момент, коли я вже був готовий емігрувати. Аж тут дзвонить до мене молодий чоловік, представляється заступником керівника ДУСі – Валіхновським Ростиславом Любомировичем – і каже: «Як Ви можете виїжджати з країни?! Ви ж так Україні потрібні! Приходьте. Ми вже знаємо, як ми ваші знання застосуємо». Я півроку ходив. Концепцію їм написав. Мені чиновники обіцяли, що буде створений перший в Україні інститут мозку. Я цілий рік працював над тим, щоб подати їм концепцію цього інституту.

Подали?

Подав. Десь з півроку тому. І мене переконували, що ось-ось інститут створять. Потім повідомили, що через економічну кризу інституту створити не вдасться і запропонували створити у Феофанії центр неврології, нейрохірургії, де я буду науковим керівником - наберу колектив і зможу вводити свої новітні технології. Обіцяли житло виділити і посаду дати, щоб я міг помаленьку входити в курс справ. Я надіявся, чекав. Але кожного разу, коли приїжджав у Київ на зустріч з Валіхновським, мені підсовували консультувати різних чиновників, їхніх родичів, обіцяючи, що центр ось-ось відкриють. І от, у січні дзвонить мені пан Валіхновський і каже, що центру не буде і посади у мене не буде. Вони організували собі у Феофанії клінічне відділення нейрохірургії, поставили там своїх людей - і я знову «за бортом». Хоча концепцію, за якою організували це відділення, розробив я. Мене просто ошукали. Тепер я розумію, що влада просто використовувала мене. Я цій країні не потрібний.

А я три роки потратив на ходіння до чиновників різного рангу. Спілкувався з міністром охорони здоров’я впродовж півтори години. Він виявив неабиякий інтерес, сказав, що мої розробки дуже потрібні і в міністерстві будуть думати, як мені допомогти. Був я і в Академії педагогічних наук, у пана Кременя. І зустріч з Віктором Ющенком мені обіцяли організувати (він про мене начебто знає як про вченого). На жаль, результату ніякого. Їх усіх мої наукові розробки цікавлять в плані навчання їхніх дітей, не більше.

Знаєте, що вони про мене говорять? Що я некерований.

В якому плані?

Та бо якщо я виніс, як лікар, якесь рішення, то так і має бути – значить, я некерований. Я ні з ким не граюся – значить, я некерований. Тому я й не підійшов їм у Феофанії - бо я некерований. Бо коли вони будуть говорити якийсь маразм стосовно лікування чиновника, я маразму не потерплю і не підтримаю – я ж некерований. От тому я і не в Феофанії. Тому мене і «бортанув» пан Валіхновський, який розказував, як я державі потрібний. Шановний Ростислав Любомирович - побожна людина, в церкву ходить, розказує, що жити треба за божими заповідями. Усім говорить, що я - «божа іскра». І сам же, замість того, щоб помогти, «бортанув» мене.

Знаєте, щось відбулося в моїй душі, я відчуваю, що зламався. Якщо на початках я себе бачив якось в цій країні, почувався непогано, то зараз мені тут некомфортно. Ні працювати не комфортно, ні жити. Тому я вирішив емігрувати. Думаю, зроблю це влітку. Не знаю ще, як я там житиму, бо мене не зовсім влаштовують умови, які вони пропонують, але, принаймні, там я почуватиму себе людиною.

Я не хочу, щоб мої наукові розробки, те, що я несу у світ, відомі науковці України називали шоуменством. Уявляєте? Професор Поліщук, мій завкафедрою, говорить по ТБ, що в мене може бути перспектива шоумена, а в медицині з такою позицією у мене майбутнього не буде.

Микола Єфремович, до речі, хороший спеціаліст. Він знаючий невролог. І мені дуже шкода, що такого фахівця ця держава втратила. В якому плані? Він хотів спробувати щось змінити в медицині. Його концепції змін були досить актуальні. Він був правий. Хірургів не має бути багато. Він був на правильному шляху, але став жертвою брудних політичних ігр. Дуже шкода, що держава втратила в Миколі Єфремовичу як науковця, так і реформатора. Я розумію, що зараз він ображений, і відчуваю ту образу. У нього вік уже поважний, щоб боротися з цією системою. Я негативно ставлюся до влади, яка його поламала. Певною мірою, це і мені не дозволяє сьогодні знайти з ним спільну мову. І тому всі ці концепції моєї роботи як вченого у сфері нейронаук, на жаль, не знаходять розуміння.

А те, що я роблю – це не шоуменство. Весь світ презентує свої досягнення. Я ж знаходжуся в такій ситуації, що не можу презентувати свої наукові розробки на належному рівні, бо держава не сприяє мені в цьому. Тому й доводиться проводити такі піар-акції.

Маєте на увазі світовий рекорд з запам’ятовування 5100 чисел за 117 секунд, який Ви встановили у 2006 році?

Так. Цього року я планую провести ще один науковий експеримент методики «Крок за горизонт» - точне відтворення людиною з пам’яті надвеликих об’ємів інформації – 30 мільйонів числа Пі.

Коли і де це буде відбуватися?

Є попередня домовленість з головою Хмельницької обласної ради Іваном Васильовичем Гладуняком, що акція відбудеться десь в середині березня у Кам’янці-Подільському.

А чому не у Львові, як попереднього разу?

Очевидно, наші обласні і міські владоможці не зацікавлені у формуванні позитивного іміджу області. Я ходив і до міського голови Андрія Садового, і до пана Миколи Кметя, просив допомогти фінансово. Вони махали гривами на знак згоди, потім казали почекати трохи. Але скільки можна чекати? От я і змушений був шукати інші варіанти.

Хочу наголосити, що це буде не рекорд, а науковий експеримент, який покаже результативність мого методу запам’ятовування інформації. А рекорд – це лише наслідок цього наукового експерименту, який буде зафіксований як у книзі рекордів Україні, так і у книзі рекордів Гіннесса, як світове досягнення в наукових технологіях.

Думаю, цей науковий експеримент стане