Чому морозяні візерунки на склі так нагадують рослини, котрі розкошували на Землі мільйоноліття тому? Випадок чи закономірність, яку ще належить пізнати?

Повідомлення про появу нерукотворних образів, які відновлювалися, коли їх пробували змити чи зіскоблити, вже багато століть надходять з різних куточків земної кулі. Деякі з них ставали моделями для творення ікон.

1923 року в Оксфорді на стіні собору Ісуса Христа раптом вималювався портрет колишнього настоятеля Ліндела, котрий помер п’ятнадцять років тому. Ніхто не міг пояснити цей феномен, але не звернути на нього увагу було неможливо, і після опублікування фотографій у щотижневику «Т.П. енд Кассел» люди приїздили з інших міст, аби переконатися в диві.

Ще цікавіший випадок стався 1971 року в іспанському містечку Белмез-де-ла-Мораледа неподалік Кордови. Його мешканка Марія-Лопес Комара виявила на кахляній підлозі кухні свого нового дому пляму, яка дуже нагадувала людське обличчя. Плитку змінили, однак загадковий лик усе одно проступив, а за ним — інші.

ХХ століття — не середні віки з їхньою сліпою вірою й прагненням дива. У домі Марії-Лопес хто тільки не побував: зображення сфотографували й показали по телебаченню. На рівні муніципалітету було вирішено на якийсь час приміщення опечатати й подивитися, що з того вийде. Ось свідчення відомого юриста Антоніо Паласіс Луке, котрий оформляв відповідні документи: «Я надійно й міцно опечатав кухню донни Марії-Лопес і водночас запротоколював ці дії за допомогою нотаріуса Хуліана Ечеверріа та вчених. Через три місяці печать було знято, і, клянуся вам, я побачив, що фігури за цей час змінилися… Я не знаю такої техніки живопису, яку можна було б застосовувати для нанесення цих зображень. Лишаючись у закритій кухні, лики змінилися! За ці три місяці, на мою думку, ніхто не міг проникнути туди до того часу, доки я особисто не зняв печаті… Я можу сказати з усією певністю, що то не була містифікація. Це паранормальне явище, і в мене в цьому немає сумніву».

Нотаріус не на жарт злякався, коли побачив, що одне зображення розвернулося в протилежний бік. Наука не любить помічати те, чого пояснити не може. З усіх версій, які висловлюють окремі сміливці, варто зупинитися ось на такій.

Дім донни Марії-Лопес стояв на місці кладовища, яке було знесене через те, що не лишилося родичів небіжчиків. Плоть похованих розклалася, атоми, з яких побудоване людське тіло, вступили в обмін речовин, як і належить у нашому світі. Однак молекули ДНК розпадаються не так легко на складові як білки, жири чи вуглеводні: в окремих випадках вони спроможні зберігатися тисячоліттями. У волоссі померлих, нігтях, кістках, на стінках домовин… І все-таки — звідки взялися зображення?

Реальність фантому

Нині в електронний мікроскоп можна в деталях побачити, як працює ген — конкретна ділянка ДНК, будуючи — відповідно до закладеної інформації — той чи той білок. Але ж це тільки один білок — з космічної кількості можливих варіантів. А що змушує усі ті варіанти складатися… ну хоча б у тварину, що про неї писав англійський поет XIX століття Вільям Блейк:

Тигре, сяйвом весь облитий,
В хащах, темрявою вкритих,
Хто задумав вогневий
Гармонійний образ твій?

І не «тигра взагалі» задумав, а конкретного, що і виглядом, і поведінкою різниться від своїх родичів. Звідки «знає» ДНК, якого розміру має бути цей тигр, як йому належить мостити лігво, полювати?..

Чи не першим до цієї таємниці наблизився полтавчанин Олександр Гурвич. 1923 року, коли дезоксирибонуклеїнову кислоту ще не було відкрито, він поклав собі за мету перевірити, чи впливають рослини одна на одну. Ймовірно, на таку думку його наштовхнули гоголівські «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», зокрема оповідь про «зачароване місце», де «ніколи не було чогось доброго. Засіють як належить, а зійде таке, що й розібрати не можна, кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок — не огірок… Дідько зна, що таке!» Гурвич поставив геніально простий дослід: до бічної поверхні цибулевого корінчика спрямував корінчик іншої цибулі — так, щоб вони не торкалися один одного. Коли підрахували кількість поділених клітин, то виявилося, що їх значно більше з того боку, де тканини впливали одна на одну. Чим? Як показали подальші дослідження, слабким ультрафіолетовим випромінюванням вдалося навіть встановити довжину його хвилі.

Відкриття Гурвича справило велике враження. Виявилося, що мітогенетичні промені (так їх назвали від слова мітоз — поділ) супроводжують життєдіяльність усіх тканин та нервове збудження, «світилася» й кров. Олександр Гурвич висловив припущення, що цілий організм будує себе під контролем особливого біологічного поля, перебуваючи в ньому ніби в коконі, й саме цим живе відрізняється від неживого. Термін «біополе» зустріли насторожено: надто багато спільного він мав з концепцією «живої сили», що її наука відкинула як ідеалістичну. І досі ним гребують автори солідних праць та біологічних словників, хоч обійтися без цього поняття так само неможливо, як у математиці без числа «пі».

У сорокових роках в науці розпочалася «боротьба за єдино правильний світогляд», що обернулася великою трагедією для багатьох видатних учених. Лев Зільбер, наприклад, розробляв свою вірусну теорію канцерогенезу в таборах, вимінюючи необхідних для дослідів щурів на тютюн. Але Гурвич, хоч його концепція і не вписалася в офіційну науку, не тільки уник репресій, а й став лауреатом Державної премії, через те, що працював у науково-дослідному інституті експериментальної медицини, керівництво якого пообіцяло Йосипу Сталіну безсмертя. У Радянському Союзі щокроку декларований матеріалізм чудово поєднувався з найпростодушнішою містикою, а закони природи просто ігнорувалися.

У п’ятдесятих роках почали з’являтися обережні повідомлення про досліди з так званою газорозрядною візуалізацією, яку відкрили С.Д. і В.Х. Кирліан. Якщо живий об’єкт (листок, комаху чи людський палець) помістити поміж електродами генератора високочастотних високовольтних електричних полів, то він починає «іскрити», й ці іскри на фотоплівці викреслювали контур об’єкта, а часом і його внутрішню структуру. Двоє науковців — В.Іньюшин і В.Адаменко, фотографуючи таким методом листки з відрізаною верхівкою, чомусь дістали їх ціле зображення. Оскільки «побачити те, чого немає», неможливо, то й ніхто не сприйняв їхні повідомлення серйозно.

Та 1979 року група вже індійських учених на чолі з Ж.К.Чоудхарі надрукувала аналогічні матеріали, детально прокоментувавши техніку своїх досліджень. Наприкінці вісімдесятих років їх повторили в Інституті хімічної фізики АН СРСР П.Гаряєв і О.Юнін. Вийшли чудові фантоми! На вирізаних частинах листка було видно навіть волосинки, навіть внутрішню структуру вирізу! Автори зробили висновок, що вони бачать «польовий портрет» того, що існувало в реальності, план добудови частини до цілого, й першоджерелом інформації тут може бути тільки хромосомна ДНК, що лишилася в неушкодженій частині листка. Отже, там розташований і просторовий код біосистеми.

Отак було закладено підвалини нової науки — хвильової генетики, а з тим і можливість впливати на живі організми на відстані.

Через сімнадцять років після Чорнобильської катастрофи доктор біологічних наук Петро Гаряєв і кандидат технічних наук Георгій Тертишний поклали собі за мету «пробудити» насіння рослини, вбитої несумісною з життям дозою радіації. Для цього було створено прилад, дія якого зводилася до того, що носії світла, фотони, проходячи крізь розміщених на склі ДНК, змінювали кут векторів магнітного та електричного полів, і тоді фотони ставали носіями генетичної інформації, вона ж передавалася геному загиблої рослини. «Коли через кілька днів насіння проросло, для мене це не було несподіванкою, адже добре обгрунтовану теорію завжди підтверджує практика, — писав згодом Петро Гаряєв.— Але побачити зелені ростки було приємно».

Другий етап експериментів провели на ста двадцяти щурах, із штучно спричиненим діабетом. Розбитих на дві групи тварин влаштували за п’ятнадцять кілометрів одну від одної. Далі на скло наклали клітини здорової підшлункової залози і теж за допомогою фотонів донесли записану в них інформацію до хворих щурів. Через дванадцять днів пошкоджені органи відновилися.

Паралельно прилад для хвильового переносу генетичної інформації сконструював Чзян Каньчжен і результати його застосування були ну просто гоголівськими: опромінене насіння соняшника на смак і запах ставало як арахісове, а з курячих яєць вилуплювалися курчата з пласким, як у качки дзьобом, видовженою шиєю та збільшеною печінкою, й ці характеристики передавалися нащадкам. Мабуть, усі легенди про «зачаровані місця» і пояснюються природним збігом факторів, які забезпечують зміну генетичної інформації хвильовим способом.

Що ж таке речовина спадковості — ДНК, яка відповідає за об’ємний образ живої істоти?

Парадокси Ейнштейна

Про код, яким записано все живе в тримірному просторі нашої планети, нині відомо дуже багато. Однак знати алфавіт зовсім не означає вміти писати художні чи наукові книжки: для початку треба збагнути хоча б закони, за якими будуються фрази людської мови. На щастя, їх дитина осягає задовго до школи, і на цьому фундаменті будуються всі її знання.

Так звана класична генетика почала позбуватися своїх догм, коли було розшифровано людський геном і виявилося, що 99% його не бере участі в творенні того, чим ми є, хоча ретельно зберігається від покоління до покоління. Що ж там записано і як той запис реалізується? Ще одним поштовхом до розвитку хвильової генетики стало вивчення природи білків, що викликають хворобу скрепі — коров’ячий сказ. Не маючи і сліду молекул РНК чи ДНК, вони проте поводяться як наділені геномом сутності. Найімовірніше, «позичають» його хвильові відбитки в клітин, на яких паразитують. В цілому ж суть квантової генетики можна звести до кількох положень.

Спадкові задатки — це водночас речовина і хвильові об’єкти. Мільярди клітин умить дізнаються все, що треба один про одного завдяки біоелектромагнітним сигналам, які поширюються із надсвітовою швидкістю. Ейнштейнівські парадокси діють у континіумі генетичного апарату, як в міжгалактичних просторах: різниці між «тут і там», «спочатку і потім» немає, а причина є водночас і наслідком. Наші читачі вже знають, що життя починається з пам’яті: штучно перемішані, різні клітини знаходять своїх родичів, долаючи при цьому значні відстані. І ведуть їх хвильові орієнтири, де особлива роль належить носіям інформації голографічного типу. Хромосомний континіум багатоклітинних організмів подібний до голографічної гратки, де згорнуто часо-простір майбутнього організму, властивості ж голограми такі, що кожна її частина несе інформацію про ціле. Гени можуть працювати як біолазери і водночас як середовище для запису біолазерного сигналу: такі структури самі себе прочитують у мільярдах власних клітин, керуючись здобутою інформацією для організації структури і забезпечення її життєдіяльності.

Під кутом зору квантової генетики неважко пояснити низку дивовижних явищ, зокрема появу нерукотворних зображень. Та головне, ця наука відкриває нові підходи до боротьби за людське здоров’я: «ожививши» пам’ять генетичних структур про оптимальний стан організму, з яким хромосоми звіряють щохвилинний його стан, можна здолати багато тяжких хвороб. Уже тепер ракові пухлини на 30 — 40 % випадків вдається видаляти ультразвуковими скальпелями, які «витирають» хибну генетичну інформацію. Ми на порозі квантової медицини, принципи якої розробляються і в Київському науково-дослідному інституті інформаційно-хвильових технологій.

Можливо, з часом виявиться, що не таким і далеким від реальності було керівництво інституту, де працював автор терміну «біополе» Олександр Гурвич. Досягти безсмертя навряд чи вдається, але нові способи продовження людського життя з’являться неодмінно.

Джерело: http://aratta-ukraine.com