Молодий львів’янин, мандрівний художник, як його називають друзі, та просто веселий і цілеспрямований відчайдух Сергій Костюк зважився помандрувати «галопом по Азії», подивитися на духовні місця та показати Україну.
Розкажи, як ти наважився на мандрівку?
Події складались самі собою і підштовхнули мене. Ідея Індії переслідувала вже кілька років, у мене був сильний потяг поїхати і подивитись. Мені подобаються країни старої цивілізації, духовні країни. Я вважав, що Індія власне є такою країною, де багато залишилось автентичності.
Все почалось з ідеї. А потім я бачив ціль і не бачив перешкод. Був впевнений, що поїду, всім друзям розказував про це, хоча й жартома, щоб не провокувати долі.
Це мала бути твоя перша подорож за межі України?
Ні, за кордоном був, але ніколи не виїжджав так далеко. Був у Польщі, Словаччині, Італії, Білорусі – достатньо розвинутих країнах, де все цивілізовано. Сіли в автобус з друзями та й поїхали.
Та й автостопом ніколи не подорожував.
Яким був твій перший досвід як автостопера?
Раніше я собі уявляв, що все дуже прикольно: вийшов на дорогу, зупинив машину, поїхав за тисячу кілометрів – як в індійському фільмі чи як в казці. Але насправді в житті все зовсім не так.Мені допомогло те, що життя підкидало і зводило мене з різними людьми, що допомогли мені і до подорожі, і під час неї.
Все своє ношу з собою. Які речі були необхідними в такій мандрівці, та що ти взяв із неординарних, «своїх» речей?
Перш за все - класично, але дуже важливо – паспорти, закордонний і український. Дуже корисно їх скопіювати і закинути на свою електронну скриньку.
По-друге, дорожня грамота – документ із печаткою, що на кордоні знімає масу проблем. В мене, наприклад, там було написано, що я від експедиції і вивчаю Азію.
Також не зашкодить взяти який-небудь порадник для автостопера, атлас автомобільних шляхів, речі гігієни, спальник, карімат, намет, якийсь темний одяг.
Із неординарних – плеєр з українською музикою. Завжди піднімає настрій, заряджає на позитив і можна інших людей знайомити так з Україною. Також обов’язково взяти фотографії з дому – зі Львова, з України – і багато, щоб показувати людям.
А також сувеніри. Я купив писанки, сопілки на вернісажі.
Коли вийшов у Казахстані з машини, вісім дітей мене оточило. «Брат! Брат!»... Дуже рідко там туристи ходять. Як я подарував їм сопілку, то з ними щось шалене робилось. Були такі щасливі, що ще півгодини йшли всі зі мною й показували дорогу.
Також корисно взяти зошит – для нотаток і щоб адреси роздавати. В мусульманських країнах дуже люблять адресами обмінюватись. В Ірані їдеш більше трьох годин з людиною – ти вже вважаєшся другом.
Чи потрібні гроші для подорожі в духовну Індію?
Обов’язково. Я взяв тисячу двісті доларів.
Але взагалі брати треба стільки, скільки ти використовуєш вдома.
Бо скільки б ти їх не взяв – усе витратиш.Та навіть як витратиш усі гроші – все одно додому повернешся.Також завбачливі люди беруть із собою картки з грішми.
В яких країнах ти був?
Починав із Росії, далі Казахстан-Узбекистан-Таджикистан-Афганістан-Індія-Непал- Пакистан-Іран-Вірменія-Грузія-Азербайдж-Росія-Україна. Загалом – 12 країн за 2 місяці. Хоча моментами це було «галопом по Європах», точніше - по Азії.
В таких подорожах має бути одне з двох: або грошей багато, або часу багато – одне одне замінює. В мене було не надто багато грошей, і час притискав через особливості індійської візи.
Наскільки справдились очікування стосовно Індії як власне духовного місця?
Не справдились. Я так дер кігті з тої Індії… Всю дорогу так намагався туди попасти, але коли побачив усе, то зрозумів, що вдвічі більше сил і активності треба, щоб звідти втекти. Та й культури духовного місця там жодної не побачив. Індуси кажуть, що з природою вони поєднані, але то виглядає так, що всі все викидають на землю, під ноги. В туалет ходять під першим-ліпшим деревом.
Можна будь-де лягти на траві, ніхто нічого не скаже...
Ще в Афганістані я засумнівався: їхати в Індію чи ні. Пакистанської візи відкрити не зміг, а з Афганістану в Індію дорога через Пакистан. Події мене прискорювали: в Афганістані залишатись було небезпечно, та й індійська віза закінчувалась за два дні... Але я налаштувався принципово і таки зважився полетіти літаком.
З квитками були проблеми, довелось летіти в бізнес-класі. Але те того вартувало – подивитись згори на гори. Та й моменти кумедні були. Приносять їжу в літаку – все шикарне. Я голодний страшенно, а всі там такі круті, перекусили лише трохи…Отут прокинулась українська натура - я все з’їв, хай як вони на мене дивились.
Що на тебе чекало в Індії?
Саме в Індії почались справжні випробування. Прилетів, а на дворі 47°, аж теплом здуває, легені скручуються. Голодний був – купив їжі, а воно перчене жахливо – спеціями вбивають шкідливі бактерії – то навіть не зміг поїсти.
Візу туристичну вони не продовжують. Розумію, що моя весела пісня закінчується: 4 серпня, а віза до 5. В мене з візою залишався варіант – поїхати в Непал і відкрити нову. Але на вокзалі квитка не продають через ту ж таки візу.
Тим часом починаються всякі чудеса, бо місцеві звикли до туристів і на них заробляти. Зібрались хлопці, які хотіли мене завести в туристичний центр (вони в Індії на кожному кроці) – почалась за мене конкуренція... Один «помічник» чай вилив мені на коліна. Я як вибухнув – все назбиралось – він втік і вже не те що грошей, нічого не хотів.
То як ти вибрався із тієї ситуації?
Вихід завжди є! І в критичні моменти голова починає швидше працювати.
Повернувся на вокзал, почав зі всіма говорити, так дійшов до начальника і він виписав мені квиток у місцевому поїзді.
Таких поїздів ніколи не бачив. Вони мене неприємно вразили – не було ні вікон, ні дверей. Люди вистрибували і застрибували на ходу, хоча поїзд швидкісний, та й на зупинках ставав, але поміж людей страшна боротьба за місця – хто перший забіжить, той сяде.
Потяги переповнені: коло 250 людей на 74 місцях. Лавочки маленькі, на підлозі діти, жінки сплять, хтось сидить у дверному проході (а поїзд швидкісний). Їдять (тітонька принесла рис – то накладала прямо руками) – сміття викидають через вікно або під ноги. Потім якісь діти бігають прибирають – гроші вимагають за то.
Бо заробляє кожен як може. Йдеш містом – дядько на руках ходить, чи на чотирьох.
Життєвий обов’язок в чоловіків – виховати дітей. Коли вони його виконують – пакують торбинку та йдуть жебракувати і бомжувати. Це в них така стара традиція.
Взагалі, коли ти потрапляєш в такий абсурд, особливо коли бачив європейські міста, де все чисто, впорядковано – воно дуже на психіку діє. Країна контрастів шалена. Багаті панове ходять поміж бідних, які лежать на вулиці. А на вокзалі навіть немає сидячих місць. Вони роблять будь-що, щоб заробити гроші – то їх хліб.
Один хотів кросівки мені попастувати, інший – вуха почистити…
А як в інших країнах?
По-різному. В Непалі заробляли тим, що автобус не довозив до місця призначення. Треба було купувати квиток на інший автобус, який теж не довозив. Далі третій…
Вірменія гарна своїми пейзажами, горами. Іран сучасністю сподобався. Це одна з країн, куди туристів не охоче пускають, відповідно до туристів дуже класно і безкорисливо ставляться.
Пакистан – традицією і автентичністю. Під час подорожі дуже хотілось таких продуктів, до яких звик вдома – хотів морозива. В Індії воно таке жахливе, що навіть неможливо їсти. То в Пакистані мені навіть повернули гроші, як гостю, коли його купував.
Цікава була пригода також у пакистанському поліційному відділку, де мене нагодували, дали грошей, вивезли з міста поліційними машинами з мигалками, як ескорт, і посадили на комфортний рейсовий євроавтобус.
А в Росії дядечко, коли почув, що я їду з Індії, зробив гак на 70 кілометрів, щоб підвезти мене до кордону, а ще й дав сто рублів «на пряник».
Мені траплялись всюди переважно хороші люди, всі гарно ставились. І на мене то дуже вплинуло. Я, мабуть, і сам став більш людяним.
Коли відчув себе вдома? Чи змінилось бачення і ставлення до України по поверненні?
Коли перетнув російсько-український кордон, я був просто щасливий – отоді я вже був вдома. Навіть не думав про схід чи захід, бо Україна єдина. А кожна країна, яку я проїжджав, все більше і більше переконувала мене в тому, що Україна – це суперова країна.
Я це знав. Я люблю Україну. Але дуже вплинуло ставлення людей. Коли я казав комусь, що з України, то чув: «Вау, як тобі пощастило».
Ми багато на що нарікаємо, бо дивимось вперед, в Європу. Але ті країни настільки бідно живуть, що починаєш усвідомлювати – у нас все є, що треба, крім влади: зелень, річки. Мене дуже тягнуло додому, щоб знов на то все подивитись.
