«Умом Россіи не понять, Аршіном общім не ізмєріть...»

Хіба лише Тютчев... І сьогодні сусідські діячі (Путіни, Жиріновські, Міграняни, Лімонови...) полюбляють розповсюджуватися про винятковість, самобутність, «особенноюстать» Росії...

А що, як спробувати ту «стать» поміряти не склепаним на берегах Яузи-ріки «аршіном», а загальноприйнятим у всіх цивілізованих народів метром? Автор спробував, і ось яка в нього характеристика сусідська виписалась.

ІМ'Я.  

За   часів   панування   над   Східною Європою  імперії наших  предків  Київської Руси території у верхів'ях Волги та Оки русини (українці) іменували Заліссям. (За дрімучими лісами стосовно «метрополії-стольного Києва).

На середньовічних мапах згадані землі позначалися як Тартар і я (від грецького «тартар» -пекло). Звідти й назва конгломерату зайшлих кочівників - монголів та угро-фінських племен Сибіру, Поволжя.

Після вивищення Московського улусу над навколишнім людом за підтримки Золотої Орди, русини і вся Європа почали називати заліщуків московитами, а їхнє державне утворення -Московією.

І тільки Петро І «перетягнув» наймення колишньої метрополії на всю свою державу. З приводу чого він сам, його наступники мали тривалі дипломатичні тертя, бо європейці визнавали Руссю, Рутенією, Расинією землю, що її нині іменуємо Україною. Тож на сьогодні позичені не лише назва держави - «Росія», а й самоназва її посельців -«рускі-є». (Від двох наших слів «руські» та «є»). До речі, тамтешній відповідник нашому «є» — «є-с-ть» -теж запозичений у нас («є з тобою»). Нехай не вводить нікого в оману заміна «з» на «с», чергування, взаємозаміна цих прийменників притаманна нашій мові до сьогодні. Однак це ми вже практично перейшли до наступного розділу розвідки.

МОВА.

Навіть не вельми прискіпливий аналіз сьогочасної сусідської мови підштовхує неуперед-женого дослідника до однозначного висновку. Найвіддаленіший від епіцентру слов'янства, наймолодший у слов'янській сім'ї «русскій язик» має у своєму складі небагато власних питомих слів і понять. У його основі три нерівновеликих блоки запозичень із мов тих народів, під чиїм державни чи духовним пануванням перебували заліщуки протягом свого існування: український (русинсь­кий), татарський, західноєвропейський (англо-франко-німецький і т.ін.). Облаштувались ті блоки на захутірмихайлівських просторах у різні епохи.

Перший - за часів Київської імперії, що була державним утворенням нашого народу, і аж ніяк не вигаданою московською пропагандою «спільною колискою». Це якби нині розпатякувати про Російську федерацію, як «спільну колиску» насильно примоцованих до неї народів: татар, башкирів, калмиків, якутів, бурятів, тувинців, інгушів, чеченців... Особливо «по-братськи» Москва «приколисує» чеченців (ракетами, бомбами, «зачистками»), бо не бажають, бачиш, «спільно колисатися»...

Другий - за ті 300 років, допоки Москва була улусом Золотої Орди. Золотоординський хан, видавши ярлик на збирання данини з навколиш­нього люду зверхнику загумінкового Московського князівства, що слухняно лягло під військо Батиєве, чому й не було поруйноване, спалене, фактично сприяв економічному, згодом політичному, військовому піднесенню Москви. (Бо добряча пайка зібраної данини прилипала до рук князевих, боярських). Тож Сарай (столиця Золотої Орди) -правдешня колиска Московії. І байки про «татаро-монгольське іго» - піарівські технології, як тепер модно казати. Левова частка московської знаті — татарського походження.

Третій — від 18 століття, коли до Московії почали наїжджати німецькі, голландські, фран­цузькі, англійські вчені, інженери, купці, ремісники, військові. Названий останнім блок у більшому чи меншому обсязі присутній практично в усіх євроазійських мовах. Хіба, за винятком чеської, де батьки нації, після отримання незалежності, провели тотальне виполювання чужоземних слів. Тому зупинятися на цьому блокові немає потреби.

Татарський (точніше татаро-фіно-угорський) блок у мові московитів доста потужний (арба, арбуз, алтин, дєньгі, таможня, ямщік і так далі-є...). Його, особливо не рекламуючи, сусідські вчені не заперечують.

А ось із першим, базовим для діючої російської мови, блоком запозичень - українським (расинсь-ким) буде шелесту. Аякже, більшість тамтешніх, схиблених на шовінізмі «патріотів» та й тутешніх перекотипільців твердять, що«украінскій язик-ето іспорченний полонізмамі язик русскій...», а автор доводить тезу протилежну: російська мова -зіпсована пародистами-позичальниками, згодом суттєво зтатарщена мова українська (!).

Отож перейдемо до доказової частини твердження. На однакових у написанні словах (земля, вода, небо, поле, село і т. ін.) зупинятися не будемо, аби не повторити ситуацію з «московським православієм».   Християнство   в   Київській   Русі запровадив  Володимир   Великий,   коли   на  місці Москви   (Мокви,   від   нашого   слова   «моква»   -багнюка,   твань,   болото)   ще   жаби   кумкали,   а тамтешні посельці, нащадки андрофагів не знали землеробства, жили з полювання, збирання диких ягід, їстивного коріння, черви. Ту Мокву заснував набагато   пізніше   наш   київський   князь   Юрій Довгорукий   (не   «Дліннорукий»,   «долго»   в тамтешній мові — поняття для характеристики часу, а не простору, в якому й можуть діяти руки). Однак ці   незаперечні   факти   не   заважають   Москві претендувати на роль «матірної церкви» стосовно Києва,   Україну   проголошувати   «канонічною територією московського патріарха». Ментальність така кочівницька: «Твайо-майо! Майо-нєтвайо!». Але відхиляємося від теми. Розглянемо масові запозичення  (часто-густо  не  зовсім  доладні)  та сконструйовані на базі нашої мови «рускі-є» слова, які,   проте,   легко   розкладаються   на   прозоро українські   складові.   Робилася   та   операція   за ненадто складною схемою, шляхом доточення до наших самодостатніх слів наших же слів «я», «є», «ні», «лє» (діалектне лемківське «є», «так»), «ще», «що», «це», «ці», «ця», «де», «бо», «то»... «Добра-я»,   «зла-я»,   «велика-я»,   «мала-я»,   «стара-я», «молода-я»,   «давня-я»,   «мудра-я»,   «дурна-я», «дурни-є», «і-голка», «і-гра», «однак-о», «буду-ще-є», «на-сто-я-щє-є», «прошло-є», «по-бо-є-щє», «полоте'н-це», «є-що», «є-то», «є-ті». «по-ні-маєш», «ітакдалі-є»...

Часто-густо до словотворів додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів («є», «ні», «лє», «ні»), вочевидь, на відверті збитки, підсилення пародійності звучання та полегшення розумі ння вторинності «новомови» для дослідників майбутнього, задурених тріскотнею про «велич-і-є і могу-ще-с-тво язика». «Удар-є-ні-є», «наступ-лє-ні-є», «ро-зум-є-ні-є», «глум-лє-ні-є», «назва-ні-є», «напад-є-ні-є» (напад є, немає, все таки є)... Отаке «велич-і-є», «по-ні-маєш» (після «ні» «маєш»). Мій приятель останнє слово розшифровує, як «поні-маєш» і запевняє, що «поні» (карликової конячки) немає, чим викликає у любителів сусідської мови «бєло-є кал-є-ні-є» («кал» є, «калу» немає, таки є).

Значний блок українських слів, створених з використанням і нині активно діючих у нашій мові займенників «це», «ця», «ці», позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на «о», «а», «ы» та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимову приголосних «л», «д», тощо. «Сон-це» - «со-Л-нце». «сер-це» - «сер-Д-це» (більшість сусідів при вимові ті «л», «д» опускають). «Я-й-Це» - «я-й-Цо», «кіль-Це» - «коль-Цо» (від слова «коло»), «молоди-Ці» -«молоді-Цьі», «молод-Ці» - «молод-Цы», «сестри­ці» - «сестри-Цы» , «от-Ці» - «от-Цы», «стани-Ця» — «стани-Ца», «околи-Ця» - «околи-Ца», «пти-Ця» - «пти-Ца», «ножи-Ці» - «нож-ні-Цьі», «столи­ця»- «столи-Ца», «стори-Ця» - «стори-Ца», «пятни-Ця» - «пятни-Ца» і т.д. ... «Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца...» «Цо», «цы», «ца» -немає в тамтешній мові таких займенників. Є запозичення ще більш недоладні.

Сім днів («тиждень» по-нашому) у сусідській мові іменуються «нє-деля». Недоречна калька з нашої логічної «неділі» («не діло» - вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову «нє-дєля» - чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусіди?

Бездумно запозичена і назва плодових кущів «черна-я, красна-я, бела-я смородина». Насправді смородиною від нашого слова «сморід» (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому виді «по річці») смороду не мають.

Гадаємо, щойно наведених доказів досить, аби зрозуміти, що мова, рекламована московською пропагандою, як «вєлікій і могучій русскій язик», насправді є блідою та недоладною калькою одразу з кількох мов, найперше з нашої української (русинської, расинської).

«Переклад» одного слова, згаданого у щойно наведеному   абзаці,   можливо,   є   найяскравішою ілюстрацією вторинності, недолугості, неоковир­ності сусідського «язика». Дивуюся, як я не віднайшов його («переклад», точніше, словотвір) на момент написання попередніх видань брошури.

Авжеж. Наш чіткий самодостатній 5-літерний (!) «доказ», і дотулена, доклеєна до нього доліпка із 9 літер (!!) «...ательство», для отримання розлізлого, громіздкого, недоладного, неоковирного «до казател ьства»...

Як тут про «могу-ще-с-тво і веліч-і-є» (в сенсі довгості) язика тамтешнім ура-патріотам не заволати?

Власне, від того, хто поміняв сакральний термін для означення засобу спілкування, притаманного лише людині, на «язик», що є і у представників тваринного світу (ссавців, плазунів, навіть у комах деяких), чого окрім волань очікувати?..

Читач, у якого виникне бажання посутніше вникнути у розглянуту проблему, може звернутися до розвідки «Чия мова вторинна і пародійна?» С Коваль, Чернівці, 2001,2002,2004,2006,2007).

ТЕРМІНИ ДЛЯ ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСУ.

Наша «хвилина» (від «хвилі» морської, що поза волею людською накочується і так само зникає) -колись найменший проміжок часу в практичному житті людини - у заліщуків іменується «минута» (від нашого слова «минає»). По-тамтешньому мала б називатися «проходка» (та, що «проходит»).

Наступна одиниця виміру часу «час» теж позичена у нас (лише наш всеохопний термін вжитий для означення 60-хвилинного відрізку його). По-їхньому мало б звучати «времень».

Запозичений (знову-таки у нас) і термін «день» («де» дається тобі від Бога-«ня»). По-заліськи мало бибути«где-нь».

«Неделя» - недоречна (чи відповідна заповітним мріям?), пародійна позичка з нашої мови («не діло» - вихідний день), про яку ми вже згадували. Потрібно було за випробовуваною схемою («і» змінивши на «є») перекласти наш «тиждень»-«те-ж-где-нь».

Назву місяців московити (начебто заповзяті антилатиністи, антикатолики) запозичили з латини, як і всі етнічні угруповання, що стали на шлях цивілізованого розвитку пізно.

У світлі викладеного оголошення радіо «Эхо Яузы-реки» «Севодня 13 января, понедельник. Московское время 12 часов, 25 минут» на власне москвинській фонетичній базі мало б звучати приблизно так: «Севодня 13 сечня» (від «сечет» снігом) чи «13 шипня» («шипит» морозом), «повоскресник» (після «воскресенья»). «Московско-є время 12 временей (времен?), 25 проходок».

ФОЛЬКЛОР у сусідів теж позичений. Зрозуміло, не весь. «Озорни-є частушкі», де оспівується інцест «ліричного героя» з мамою, дочкою, татом, дідом, бабусею, збоченські злягання з мертвою «мілой», кобилою, козою, кицькою і т.ін. - московський витвір. Як і «Запрєтни-є сказкі», де змальовуються ті ж відхилення, але в прозовій формі.

А ось найпопулярніші дитячі казки («Коло­бок», «Курочка Ряба», «Ріпка»...), які нібито є спільними і у нас, і у них, трішки помізкувавши, безпомильно ідентифікуєш. Вирахуєш народ, котрий створив колись ці маленькі шедеври, відповідно й народ, котрий їх запозичив, навіть не адаптувавши до своєї мови. «Коло-бок» - хлібчик, у якого бік має форму кола, кругленький. Якби казка народилася на Яузі-ріці, така випічка іменувалася б «Круго-боком». Те ж саме і з курочкою, тамтешньою вимовою мала б називатися вона «курочкой Пьострой, Пеструшкой»...

У невеликому фонді російських народних пісень чимало найвідоміших поцуплено із нашої багатющої пісенної скарбниці (600-800 тисяч лише записаних фольклористами та збирачами-аматорами). Пісні нібито й перекладались, але невправно, сліди нашої мови не стерті. Тому й зоріють там  до  нас  «стьожкі-дорожкі»,  «юшка- юшечка». «Тропінкі», «уха-ушіца» мали би бути... Бувало, що «позичалася» тільки мелодія. Дєм'ян Бєдний на нашу «Ой, що то за шум учинився» вклепав совєтську агітку «Как меня родная мать провожала». Вже й не пригадую червоних «авторів» пісні про «сотні юних бойцов», що гуляли «по шірокой украінской стєпі». Музика «позичена» зі стрілецької пісні «Раз прощався стрілець».

Та що там поети, композитори, казкарі! Вождь большевицької Росії Ульянов-Бланк-Ленін, окрім «позичок» на вічне віддання збіжжя, худоби, олії, вугілля, металу, «позичив» у нас назвисько для своїх партійних збіговиськ. «Чрє-звичайний с'єзд». По-дурному, карикатурно звучало б «нє-обикновєнний», чи «чрез-обикновєнний с'єзд».

Узагалі, в генній пам'яті кривича, поза його волею, десь на самісінькому денці свідомості жевріють спогади про непорівняльну вищість, сакральність нашої расинської мови стосовно свого «вєлікого язика». Тому-то й у нього - вождь «вєлікій», революція «вєліка-я», і війна «вєліка-я»... І у апостолів не «ужін», а «вечеря»... В раю Москвина ростуть не «кусти», а «кущі». (Зміна наголосу расинських витоків слова не приховала). І поважні літні люди (старійшини) - «стар-цы», від нашого «стар-ці». Чергова позичкова ляпа, бо в нашій мові то синонім слова «жебраки».

ЕТНІЧНА НАЛЕЖНІСТЬ.

Уже кілька століть, то трохи затухаючи, то розгораючись сильніше, звучать із Москви заклики-заклинання до «всеслов'янської єдності», «слов'янського братерства», «слов'янських союзів» і т.ін. Зрозуміло, під керівним берлом москвинів яко найчисельнішого «слов'янського етносу»... А чи є «заклинателі» самі слов'янами? Об'єктивні незаангажовані дослідження істориків, антропо­логів, генетиків (у т. ч. і тамтешніх) дають негативну відповідь на це питання. Слов'янський елемент (русини, білорусини, поляки) у заліському фіно-угро-татаро-монгольському конгломераті далеко не визначальний, не переважаючий. Орда стояла біля колиски згаданого конгломерату.

Вельми цікавий і знаковий штришок до сусідської біографії віднаходимо у літописній повісті «Задонщина» про Мамаєве «побоїще» 1380 року. Аякже, «битва» - то недостойна пера справдешнього патріота подія. От «побоїще», в якому тільки вояків Дмитрія Донського загинуло начебто 257 тис. — справа інша... Скільки золотоординців наклало головами на Куликовому полі - не зазначається, але кмітливий читач може сам дотумкати: щонайменше, в кілька разів більше, інакше як би московський князь переможцем виявився... «Перемога» доста дивна, бо після неї Москва ще 100 років платила данину Золотій Орді.

А 1382 року, всього через два роки по Куликовій «звитязі», при наближенні до Москви війська Тохтамиша, що замінив у Золотій Орді Мамая, «гроза татар» Д.Донськой, «втративши бадьорість духу» (М.Карамзін), полишивши свою столицю та її мешканців напризволяще, «втік у Кострому» («Большая Энциклопедия» Южакова, СПб, 1902).

Як не пошанувати такого «героя», орден 3-х ступенів на його честь не заснувати? Що й збирався зробити Й.Сталін під час 11 Світової війни. Але відраяли, надто драстичною була б така відзнака для сотень тисяч татар, башкирів у червоній арм ії.

Однак, у шерезі московських слизьких перемог, їхніх натхненників Мамаєве «побоїще», Дмитрій Донськой були не першими і не останніми.

Понад століття до Мамаєвого було ще Льодове «побоїще», в якому «переміг» 9-літній (!) Александр Невський, до того ще й знаходячись за кілька тисяч кілометрів від місця битви (!!) в заложниках у Батиєвому стані.

На початку XIX сторіччя М.Кутузов «переміг» французів у Бородинській битві, після чого мусів здати Москву на милість «переможених». Здавати столиці переможеному противнику — то така військова хитрість геніальних стратегів...

І на честь цих діячів ордени в Есесесерії були засновані.

Ет, московською брехнею нас не подивуєш, а де заанонсований «знаковий штришок»? - спитаєте. Прошу, панове. На одній зі сторінок «Задонщини» землі, підлеглі Д.Донському, іменуються «Заліською ордою»... Так про них мешканці кримського міста Кафи відгукувалися. Мали кебету кафанчани.

Красномовний приклад ординської менталь­ності москвинів наводить у спогадах «Моя Голгофа» чернівчанин, воїн УПА Кость Король, учасник Норильського повстання політв'язнів 1953 року. Після придушення повстання енкаведисти пили, гуляли, танцювали на дерев'яному помості, збитому на тілах ще живих провідників повстання... Саме так балювали на тілах русинських князів, бояр татаро-монгол и після поразки нашого війська на Кал ці в 1223 році.

А вже через 17 років заліщуцькі полки в складі Батиєвої орди плюндрували, нищили «матір міст руських», колиску слов'янства Київ, інші расинські твердині.

Отож бо. Можна бризкати слиною про «слов'янськість» свою, але ординські гени в тобі і 7 віків не загладять, не вивітрять. 1 ти з дикунською насолодою витанцьовуєш на тілах беззбройних слов'ян-русинів чи отруюєш, убиваєш дітей, жінок, співгромадян безневинних у Карпатах, Вільнюсі, Тбілісі, Москві, Беслані...

Чому дивуєшся тоді, що справдешні слов'яни (окрім очолених слухняними режимами русинів, білорусинів поки-що), звідавши твоїх «братерських обіймів», без вагань долучаються до натівської, європейської, переважно романо-германської спільноти?

ГЕРБ

Російської імперії, нині федерації, з якої суб'єктам (національним республікам, автономним областям, округам) виходити не вільно, їх ладні винищити усіх, аніж дозволити відокремитись -двоголовий орел, позичений у імперії Візантійської. Факт позички московськими патріотами не запере­чується. Навпаки, чужим гербом ще й пишаються, намагаючись вивести з нього тяглість православної традиції. Напевно, розбалакували б і про «спільну константинопольську колиску», якби в XIX столітті московські спроби захопити Стамбул не зазнали краху.

ПРАПОР.

Біло-синьо-червоний триколір Ерефії позичений у Нідерландів, лишень порядок кольорів перетасований. Ніхто на берегах Яузи-ріки й спроби не робить пояснити введення трикольора якимись національними чи релігійними традиція­ми. Бо немає тих кольорів у традиціях російських.

ТИТУЛ ВОЛОДАРЯ ТА НАЙМЕННЯ НОГО ВОТЧИНИ.

«Царь-государь», «государь-император». На витоках терміна «цар», у родовому відмінку «ца-ра» (цей від Бога Ра) акцентувати увагу читача тут не будемо, щоби не спричинити передчасних дискусій навколо практичного ще зовсім не реконструйованого пласту прадавньої вітчизняної історії, коли народ наш іменувався Ра-синами.

Зупинимося на понятті «государь», пізніше у звертаннях до менш шанованих осіб скороченому до «сударь». Не потрібно бути визначним фахівцем з порівняльного мовознавства, аби зрозуміти, що московитське «государь» є дещо деформованим нашим словом «господар», а їхнє «государство» так само трохи підіпсоване наше «господарство».

Молдовани та волохи, до речі, своїх середньо­вічних зверхників теж іменували «господарями», щоправда, без усіляких перекручень, відхилень від першомови недавніх київських володарів.

Звертання до поважних людей, що його прагнуть повернути у розмовну постсовєтську практику сусіди, «господин» (власник «господи», «господарства»)-того ж таки кореня позичка.