Перон маленького провінційного містечка – то є особливе місце. Особливо незатишне та бездушне. Здурівши від смороду та звалищ сміття птахи вже не літають. Сидять. Знервовані постаті лише візуально нагадують живих людей, існуючих від проблеми до проблеми, від зарплати до зарплати…
Щось подібне описували нам наші батьки, згадуючи совкові часи своєї молодості, та студентів, загнаних рідним профкомом у миколаївські степи збирати помідори…
…На пероні стояла маленька дівчинка, років 5, а то й менше, з величезними сірими очима повними сліз. Мовчки заглядала до облич перехожих, намагаючись знайти бодай одну посмішку… Поруч стояв її батько. Курив смердючі «Прилуки», розглядаючи в кіоску «глянцеві» обгортки журналів, спльовуючи собі просто під ноги…
Від подібних пейзажів стає моторошно. Безмежно боляче за таких дітей.
У своїй книзі «Пророк», Каліл Джебран сказав: «Ваші діти не діти вам. (…) Вони приходять завдяки вам, але не від вас, і, хоча вони з вами, вони вам не належать. Ви можете дати їм вашу любов, але не ваші думки, адже у них є свої власні. Ви можете дати домівку для їх тіла, але не для душі, адже їх душі перебувають в домі завтрашнього дня, де ви не зможете побувати навіть у мріях».
І таких дітей ми все частіше бачимо на вулицях наших рідних міст. Ці діти втілились недавно, і вже помітно відрізняються від інших поколінь. Їх називають «дітьми Світла», «новими» дітьми, Дітьми Індіґо. Вони нетерпимі до нещирості та фальші, тому можете собі уявити, як важко їм вижити в рамках сучасного суспільства, наскрізь прогнилого та фальшивого.
Навіть теперішня молодь дуже чутлива до брехні, не говорячи вже про ще не сформовану, дитячу психіку, котру ще не встигли зіпсувати, привчити до так званої «гнучкості», що в даному контексті означає просто брехні. Наші батьки чомусь вважають, що дітям можна, а деколи навіть треба, говорити неправду, буцімто для їхнього ж блага. Це вже у цілком свідомому віці ми називаємо такі методи «педагогікою», а помізкувавши ще трішки – «маніпуляцією свідомістю».
На жаль, не лише власні батьки забувають про згубну дію схожих «недомовок». Свій неоціненний вклад в масове здебіління нації вносить і держава, всіма обожнюваний маскульт.
Брехня у сучасному суспільстві стає атрибутом наркоманії, бізнесу, релігії. І хтось таки непогано живе на потужних відсотках від продажу трамадолу чи паркопану вітчизняного виробника, вбиваючи одразу двох зайців – одного тлустенького собі на хліб насущний, а іншого – отримуючи повністю деградоване молоде покоління готове будь-якої миті виконати команду «фас».
Не всі про це здогадуються, але ми живемо в прекрасній країні. Головне – це вчасно помітити по-дитячому допитливі сірі очі на брудному пероні, котрі здатні роздивитися чисте блакитне небо, поверх усього цього жахіття… Самому відірвати погляд від землі і можливо, навіть спробувати зрозуміти Їх поведінку, бодай на хвилинку замислитись над тим як і чим, власне, ми живемо… І при цьому зовсім необов’язково згадувати країни Африки, чи економічну нестабільність у власній державі, натякаючи на брак часу для подібних роздумів. У нас все гаразд, кожен день – це маленьке свято душі окремо взятої людини, де щодня хтось закохується, іде дощ чи просто сходить сонце…
І якщо ми не здатні знайти бодай одну причину, аби відірвати себе від подушки і зробити щось добре бодай на одному квадратному сантиметрі свого життя, допомогти власним дітям пізнати цей світ, зрозуміти їх, значить єдиним виходом залишається заслання на важкі фізичні роботи. Шахта, цементний завод, чи вже згадувані 100 гектарів миколаївських помідорів. За часів Радянського Союзу цей процес носив романтичну назву «трудотерапія». Простий, зате ефективний метод нарешті почати цінувати маленькі життєві радості.
