Як ім’я вплітається в контекст індивідуальної долі? Чому в різних спільнотах, у тому числі в соціальних вікових групах дітей і підлітків, настільки часто вдаються до прізвиськ? Чи не виконують імена та прізвиська в процесі розвитку особистості людини особливу функцію психологічного захисту?

На деякі з цих питань намагається знайти дуже дотепні відповіді відомий новозеландський філософ і психолог.

Перш за все необхідно звернути увагу на те особливе інтимне значення, в якому власне ім'я ототожнюється з власною персоною і відповідно до якого неоднозначне запитання "Хто я?" допускає як відповідь, – як вимовляння імені, так і його певний опис. Зазвичай ім'я виконує роль опису. Значення такої відповіді добре ілюструється тими почуттями гордості, сорому... якими обростає наше ім'я.

Етнографи набагато досконаліше, на відміну від психологів, досліджували імена. Відомі свідчення про системи іменування, в яких "справжнє" ім'я ховається з побоювання, що ворог людини може здобути владу над нею, якщо дізнається її справжнє ім'я, - а це переконливо демонструє ту міру, в якій ім'я людини ототожнюється власне з нею.

Етнографи відзначають, що вибір імені частково визначається описовими або емпіричними рисами іменованого предмета або індивіда та особливостями власне системи іменування. Важливо усвідомити і пророчу роль імені, - незалежно, чи то ім'я, обране для людини відповідальними особами та офіційно зареєстроване, чи прізвисько, вплив якого може позначатися впродовж всього життя.

Соціальні аспекти імені

Отже, беремо до уваги офіційно зафіксовані імена, у виборі яких людина майже не має влади. Деякі виключення визначаються тим, що в окремих законодавчих системах людина має можливість офіційно змінити ім'я на свій вибір. Так, жінки, вступаючи до шлюбу, можуть або прийняти прізвище чоловіка, або зберегти своє дівоче прізвище. Нарешті, у британській системі дворянських титулів людина, удостоєна титулу, має право вибрати ім'я на власний розсуд. В цілому, однак, я буду виходити з припущення, що ім'я дається людині у момент народження або незабаром після народження, і сама людина ніяк або майже ніяк не визначає, яким буде його ім'я. (Інша річ те, що я називаю прізвиськами, про які йтиметься далі.)

Окреслю дві основні сфери впливу, які ім'я чинить на людину і людина на ім'я. Перша стосується відкриття людиною свого імені. Наскільки я можу судити, невідомо, коли саме людина відкриває для себе свої імена, в якому порядку і як саме його установки по відношенню до цих імен виникають, розвиваються і змінюються. За відсутністю емпіричних досліджень, можна припустити, що ім'я та прізвище засвоюються людиною як певне соціальне знання в різний час в ході його індивідуального розвитку. Це може бути так, а може бути й інакше. Але, відкривши своє ім'я, людина поступово приходить до розуміння його значимості.

Настає такий час, коли діти, яким не пощастило з ім'ям, усвідомлюють, що їхнє ім'я - це тавро. У силу різних причин певні імена стають абсурдними, безглуздими, такими, що викликають глузування. У наші дні подібний приклад - ім'я Хорас, яке, наскільки я можу судити про природу цього явища, було присвоєно мультиплікатором Уолтом Діснеєм неймовірно тупому коню, і завдяки популярному мультфільму саме ім'я перетворилося на образливу кличку. До того ж існують імена, які самі по собі в якійсь мірі безглузді. У мої шкільні роки ім'я Лонгботтом (буквально товстозадого. - прим. перекладача) незмінно викликало глузування, як, відповідно, і його власник.

Але ім'я може виступати тавром й іншого роду. У тих суспільствах, де затавровані певні етнічні групи та характерні для них імена, ім'я саме по собі знаходить емоційне навантаження. Було б некоректно за відсутності емпіричних свідчень наводити приклади такого роду, проте кожен читач може пригадати подібне з власного досвіду.

Люди, які страждають від тавра свого імені, вміють більш-менш успішно його переносити. Завдяки роботам американського психолога Е. Гофмана нам відомо, як їм це вдається. Питання про те, наскільки відкриті Гофманом правила задіяні в процесах примирення з неблагозвучним ім'ям, лишається відкритим для емпіричних досліджень.

Хворобливе відчуття, що виникає при усвідомленні того, що твоє ім'я могло б бути іншим, призводить до того, що ім'я-тавро стає вкрай неприємним. Гофман виділяє три різних шляхи, за допомогою яких вдається впоратися зі своїм ім'ям. Ті, хто не відповідає "нормі", виявляються палкими прихильниками цієї норми. Так в XIX столітті в Америці іншомовні імена перероблялися на англійський лад. Затаврована людина, не змінюючи імені, може просто цуратися того товариства, в якому його ім'я вважається тавром. Є підстави вважати, що цим прийомом успішніше дорослих користуються діти.

І третє: ім'я бере участь у створенні думки про людину, тому зміна імені - завжди приклад управління створеним враженням. Зміна може бути незначною: змінюється лише вимова, й ім'я переходить з однієї етнічної групи в іншу, або зачіпається етимологія слова, і прізвище Розенберг перетворюється на Монтроза. Окрім того, можна від однієї частини імені перейти до іншої, змінюючи спосіб представлення особистості, коли, наприклад, Ліззі стає Бет. (З прізвиськом, звичайно, владнати набагато важче, оскільки воно присвоюється оточуючими, і людина над ним має владу в набагато меншій мірі.)

Також важливий ефект, який чинить на нас ім'я, коли ми пишаємося ним. У певних суспільних колах позитивний вплив імені не випадковий: батьки намагаються вибрати благозвучні і достойні імена своїм дітям, що ріднять їх з видатною особистістю, сімейством і навіть цілим народом. У багатьох китайських сім'ях ця традиція збереглася донині, а в вікторіанській Англії дуже часто зустрічалися імена Фейт, Хоуп і Черіті (подібно слов’янським - Віра, Надія, Любов. - прим. перекладача).

Широке поширення має також феномен, щодо якого практично не зібрано систематичних даних, - це прагнення підлітків до зміни свого імені. Звичайно, здоровий глузд підказує, що прізвисько і самовідчуття настільки ж тісно переплетені, наскільки, по-моєму, роз'єднані реальна і бажана особистості. Роз'єднаність, що переважає в самовідчутті підлітка, може бути подоланою за допомогою зміни імені на таке, яке в більшій мірі відповідало б бажаній особистості.

Є й інший аспект - широко розповсюджена практика прийняття сценічних псевдонімів, коли Норма Джин Бейкер стає Мерилін Монро, а Джеррі Дорсі - Енгельбертом Хампердінком. Напевно, існує певне негласне подання в колі імпресаріо, якого роду ім'я відповідає даному типу особистості. Можна припустити, що таке подання культурно-специфічне і змінюється з часом. Дослідження на крос-культурної та історичної основі могли б прояснити, чи існують універсальні принципи, які проявляються в даних випадках.

Крім відкриття свого власного імені та його доленосного значення, існує також прочитання імені оточенням, суспільне розуміння особистісних властивостей того чи іншого імені. Британська газета "Санді Таймс" опублікувала результати власного дослідження особливостей соціального сенсу певних імен, виконаного в жартівливій манері. У них порівнювалися чотири області Британії. Виявилося, що між північчю і півднем Англії існує відмінність у використанні вікторіанських жіночих імен, наприклад, ім'я Емма частіше зустрічається на півдні, ніж на півночі. Однак те, що часто називають класовими розходженнями, виявляється більш важливим у виборі імені, ніж географічний фактор. У тих областях, де переважає ручна праця, ім'я підбирають ретельно, багато в чому під американським впливом. А в районах Лондона, де переважно живуть кваліфіковані працівники, переважають традиційні, прості імена.

Зрозуміло, газетні звіти недосконалі. За ними ховаються недосліджені особливості ледве помітного соціального досвіду, соціальних та особистісних асоціацій, пов'язаних з іменами. Відома, наприклад, салонна гра, що практикується в деяких сім'ях. Вона полягає в тому, щоб вгадувати, що за людина, швидше за все, є носієм певного імені. Іноді виявляється, що свою роль відіграє досвід зустрічей з людьми, яких називали одними і тими ж іменами, проте я схильний вважати, що ретельне емпіричне дослідження, швидше за все, виявить певну культуру імен, в якій ці асоціації підкоряються характерним для даної місцевості узагальненням.

Походження прізвиськ

Прізвиська - надзвичайно важлива частина світу дітей. Прізвиська вигадуються дітьми для дітей і стають зразком тонкої і витонченої системи. Однак перші у нашому житті прізвиська ми отримуємо від батьків і близьких нам людей. Незалежно від культурних умов кожна маленька дитина опиняється буквально обсипаною різними іменами, жодне з яких не є його офіційним ім'ям. Поки нічого не відомо про те, як немовля розбирається у всьому цьому різноманітті, як починає приймати ім'я як своє власне. Імена, які використовуються батьком і матір'ю по відношенню до дитини, певною мірою різняться. Для батьків характерна скоріше формальна манера звернення до дітей. Але як виникають прізвиська? Дослідження, що проводилися серед дітей, показали, що існують чотири основні принципи походження прізвиськ.

Деякі прізвиська описують якості дитини: фізичні, інтелектуальні або властивості характеру. Вони - основа для створення імені. Блискучий приклад такої практики в дії описаний у сучасному романі Ле Карре (Le Carre). «У пору весняних іспитів хлопчаки удостоїли Джима прізвиська. Вони зробили кілька спроб, поки, нарешті, не задовольнилися. Спочатку спробували звати його Гусаром, натякаючи на його армійські звички, деяку нешкідливу грубуватість і схильність до прогулянок на самоті. Але прізвисько Гусар не прижилося. Тоді був випробуваний Пірат, потім - Гуляш, почасти навіяний його пристрастю до м'ясних страв, частково його бездоганною французькою. Але й Гуляш їх не задовольнив: цьому прізвисько бракувало натяку на його приховану силу. Нарешті вони зупинилися на прізвисько Ріно (Носоріг). Воно почасти була навіяне його любов'ю до фізичних вправ, яку вони не могли не помітити. Рано вранці, щулячись під холодним душем, вони бачили, як він з рюкзаком за спиною повертається з ранкової прогулянки. А пізно ввечері вони бачили у вікні силует Ріно, що боксував з тінню...»

Багато подій, збіги в житті є джерелом виникнення прізвиськ. Уявіть дівчинку, якій на уроці французького кожного разу, коли настає її черга читати фрагмент з підручника, дістається фраза, що починається словами "J'aime". Раніше "безіменна", дівчинка здобуває кличку Джем. Або уявіть хлопчика-підлітка, який голос, що саме ламається, підвів на уроці французької при читанні слова "coupable"; з того часу за ним закріпилася загадкова кличка Куп. Прізвиська, пов'язані з подіями, в мовній і соціокультурній антропології називають зовні мотивованими.

Інші категорії - внутрішньо мотивовані прізвиська. В їхній основі - вербальна аналогія. Це, наприклад, зв'язок офіційного імені та прізвища. Так ім'я Стефен Хілл обертається на Чіллі, а потім на Чарлі. По-моєму, також внутрішньо мотивованими є культурні аналогії, коли, наприклад, хтось на ім'я Дональд починає зватися Дак. З культурної аналогією пов'язаний, або є її варіацією, й інший прийом, в якому поєднуються внутрішня і зовнішня мотивації, наприклад, коли школярі кличуть свою вчительку Кікі, тому що вона зовні схожа на персонаж телепередачі - лялькову жабу.

Нарешті, існують традиційні клички, асоційовані із внутрішньо мотивованими прізвиськами, наприклад, Ноббі (елегантний, шикарний) замість Кларк або Дасті (запилений) замість Міллер, або асоційовані з соціальною роллю, що продиктована очевидними зовнішніми якостями, наприклад, Поркі (Товстун).

Система присвоєння прізвиськ має великий вплив на процеси породження і підтримки громадського порядку, який створюють діти в рамках свого автономного дитячого співтовариства. У цілому система іменування чинить вплив у трьох напрямках. По-перше, вона відзначає тих, кого відкидає дитяча група. По-друге, вона позначає згуртовану групу тих, хто має привілей називати один одного на прізвиська. (Так, тринадцятирічні дівчатка-підлітки звертаються одна до одної на прізвиська. Включення в їхню групу або виключення з неї позначається переходом або до прізвисько, або до офіційного імені.) Нарешті, має місце процес, за допомогою якого висуваються лідери даного мікротовариства.

Нам необхідно розглянути два важливі моменти, щоб зрозуміти значення цих вербальних процесів. Наскільки тісно навколо прізвиська групуються якості і в якій мірі вони приймаються носіями прізвиська? Наскільки тісно ці якості групуються навколо центрального атрибуту прізвиська, з якого воно і виросло? Тобто, якою мірою прізвисько Товстун для вгодованого хлопчика є його описом, а якою - роллю?

Етнографи ведуть мову про тенденцію, згідно з якою той, хто походить з клану Орла, по відношенню до іншого клану, скажімо, Ведмедя, починає "вести себе по-орлиному". Один вельми спостережливий молодий етнограф описує поступове набуття котячих звичок певної особи, що отримала прізвисько Пуссі (Кицюня) виключно через форму очей. За аналогією з впливом імені-тотему можна допустити, що характеристики прізвиська породжують певний стиль поведінки, за допомогою якого носій прізвиська прагне йому відповідати.

А як щодо традиційних прізвиськ на кшталт Товстун, Замазура? Вони відтворюються з покоління в покоління і, схоже, відносяться до основ автономної дитячої субкультури. Вважаю, що такі традиційні прізвиська - це не просто фіксація певних якостей. Прізвисько зараховує дитину до певного класу. Нова роль і запропонований їй стиль поведінки виступають набагато більш важливими характеристиками носія прізвиська, ніж його зовнішні якості. Доречно запитати, наскільки товстим повинен бути Товстун і наскільки брудним - Замазура. Однак, наскільки мені відомо, досліджень з цього питання не проводилося.

Оскільки етнографія загадкового племені дітей ще далека від досконалості, доводиться за відсутності адекватних наукових даних звернутися до літературних описів, з яких я хочу виділити два вельми певні класи товстих хлопчиків. Біллі Бантер (Жиртрест) дійсно великий хлопчисько з великим животом, що може, користуючись власною вагою, розштовхувати оточуючих, але який в складній ситуації готовий розревітися. Піггі (Поросятко) - дебелий відмінник в окулярах з товстими лінзами, який рухається по-дівчачому і абсолютно не придатний для рухливих ігор. Смію стверджувати, що обидва ці типи визначаються швидше за соціальними, а не фізіологічними рисами, і товстому хлопчику судилося бути віднесені або до одного класу, або до іншого. Думаю, в кожній дитячій групі віднесення до даного класу тим або іншим чином може бути здійснено лише один раз, тобто в групі буде тільки один Жиртрест і один Пампух. Щоб пояснити існування цих типів та їхню роль в житті спільноти, потрібне набагато більш широке дослідження, ніж ті, що вже виконані.

Давайте уважніше придивимося до класу "Піггі", оскільки ми маємо виняткову можливість розглянути одного з представників цього класу, описаного геніальним письменником Вільямом Голдінгом в якості головного героя його роману "Володар мух". Піггі - архетиповний персонаж, нащадок Фальстафа і Санчо Панси. Його антипод - Ральф, високий і атлетичної статури. Піггі невисокий і дуже товстий. Відповідно до архетипу, він - "поза грою". "Дядечко заборонив мені бігати, - пояснює він, - через астму". Він відзначений своєю фізичною недосконалістю як "єдиний хлопчик у школі, який страждає на астму", і його окуляри - важливий атрибут архетипу - виступають як предмет гордості. Він зізнається Ральфу: "Я ношу окуляри з трьох років".

У романі Піггі виступає не тільки зброєносцем Ральфа. Він його інтелектуально перевершує, саме він мислить, будує плани і понад усе цінує порядок. Він приймає смерть від банди Джека, ставши на захист мушлі - єдиного символу цивілізованого порядку, яким володіють хлопчаки. Хлопці на острові насміхаються над Піггі, подібно до того як хлопці в наших школах над своїми Піггі, але саме до них вони звертаються, коли потрібна майстерність. Чому такі хлопці зазвичай товсті? За відсутністю певних етнографічних свідчень, насмілюся припустити, що існує певна традиція, яка це вимагає. Сталість автономного дитячого співтовариства вимагає, щоб у ньому були присутні товстун № 1 - Біллі Бантер і товстун № 2 - Піггі. І більш-менш реальні хлопці вкладаються в ці ролі. Ті, хто лише вгодовані, але не володіють іншими атрибутами, залишаються пересічними громадянами дитячої республіки.

Схоже, роль Біллі Бантера несе в собі риси козла відпущення: йому дозволено вести себе як грубому ненажері, а потім розплачуватися за себе та за інших. Щось подібне помітно і в розрізненні двох класів інтелекту - "Розумника" та "Тугодума". "Розумник" - це ходяча енциклопедія, він допомагає іншим вирішувати їхні проблеми, і його інтелект всіма визнається, тоді як над тугодумом, який хоч і в міру розумний, всі глузують як над тупеньким.

Інша пара традиційних типів - Замазура і Ґедзь, по-моєму, також укладається в мікросоціологічну схему. Замазура, подібно до Товстуна № 1, несе відповідальність за загальну неохайність. А Ґедзь отримав своєрідну ліцензію на блазнювання, причому комплекція захищає його від тих наслідків, до яких міг би привести його гострий язик.

Але навіщо прізвиська іншим "громадянам" спільноти? Відповідь на це питання отримана в детальному дослідженні присвоєння прізвиськ в невеликій англійській школі. Коли виявляється, що стандартні прізвиська вже використані, ще залишається багатющий набір. Однак етимологія інших прізвиськ досить прямолінійна. Є певні стандартні клички, наприклад Морквинка, є алітерації - так, той, чиє ім'я закінчується на "от", отримує прізвисько Хот Дог. Того, чиє прізвище Холмс, називають Шерлок і т.п. Але роль і цих прізвиськ не вичерпується їхньою етимологією. А ось у семи учнів в одному класі цієї школи зовсім не виявилося прізвиськ. Можливо, відсутність прізвиська свідчить про периферійне положення учня в дитячому співтоваристві і в цілому є показником його ізольованості. У цій "безіменній" групі виявилося прикро багато дітей з Вест-Індії. Двоє з них, найпопулярніші серед однокласників, клички мали - їхні прізвиська свідчили про соціальне визнання. Хоча питання про те, що тут первинне, не до кінця зрозуміле.

Також очевидно, що у віці приблизно одинадцяти-дванадцяти років відбувається зміна в системі присвоєння прізвиськ. Є дані про те, що прізвиська, що використовувалися раніше, у цьому віці відкидаються і виникає нова система іменування. Емпірично встановлено, що нові прізвиська не пов'язані з традиційними класами і набагато більшою мірою визначаються зовнішністю і особливостями поведінки. Виявлено відмінність між школярами з робітничих районів і районів, населених службовцями. Серед старшокласників робітничих районів прізвиська більш консервативні, ніж серед дітей службовців. Консерватизм характерний не лише для прізвиськ самих по собі, але і для їхньої етимології. Існує, наприклад, наступність прізвиськ, так чи інакше похідних від прізвища. Серед дітей робітничих районів прізвище Беррет легко звертається до Керрот (Морквинка), тоді як у представників середнього класу найчастіше зустрічаються прізвиська типу Чок-Айс, обумовлені любов'ю до морозива.

Хто вигадує прізвиська? Обмежені дані, які ми маємо, дозволяють припустити, що існує хтось, кому дитячим співтовариством видана своєрідна ліцензія на присвоєння прізвиськ. Іноді це може бути вчитель, хоча найчастіше це не він. Спроби всіх інших вигадувати прізвиська, як правило, закінчуються невдачею. Ми спостерігали драматичні спроби визнаною вест-індійською групою привласнити прізвиська своїм безіменним товаришам, - спроби, що залишилися безуспішними.

Багато людей мають кілька прізвиськ, і кожне з них, схоже, пов'язане з належністю до певної групи. Двоє друзів або, скажімо, невелика група приятелів можуть мати особливі прізвиська один для одного, які не дозволено використовувати більше нікому, але в більш широкій групі вони відповідно до ситуації використовують інші прізвиська.

Як і багато інших соціальних явищ, система прізвиськ, ймовірно, є не тільки формою солідарності, а й джерелом інших форм соціальної активності, наприклад глузування і приниження. Одне і те саме прізвисько може бути проявом симпатії і бути засобом образи. Хоча і образа виступає свого роду визнанням, тоді як ті приблизно двадцять відсотків, кому відмовлено у прізвисько, не визнані взагалі.

Ром Харре (Rom Harre) протягом багатьох років був викладачем філософії в в Оксфорді. Як професор психології проводить наукові дослідження в Джорджтаунському університету у Вашингтоні. Він поєднує цю роботу з посадою директора Центру з філософії природничих та соціальних наук в Лондонській Школі Економіки. Він починав свою кар'єру в галузі математики та фізики, перейшовши пізніше до основ психології. Його дослідження були спрямовані на використання моделей та інших видів неформального мислення в галузі науки. В його активі - великий перелік досліджень про роль причинних повноважень та відомчої концепції як в природничих, так і в науках про людину. Він був піонером у розробці передових методів дослідження в соціальній психології.