У західній частині Атлантичного океану, біля південно – східних берегів США, існує район, що по формі нагадує трикутник. Це – одне з найбільш загадкових місць на Землі, яке ми зазвичай називаємо Бермудським трикутником. Тут з 1945 року зникло без сліду більш ніж 100 літаків та човнів (в тому числі, і підводних) і більше 1000 чоловік.

У 1909 році в Бермудському трикутнику зник капітан Джошуа Слокам, найвідоміший моряк того часу. Він першим у світі здійснив навколосвітню подорож під вітрилами. 14 листопада 1909 він відплив від острова Мартас – Він`ярд і обрав курс на Південну Америку. З того часу від нього не було жодного повідомлення.

Гіпотез, що пояснюють нескінченні зникнення, було запропоновано безліч. Серед них: раптова хвиля цунамі через землетрус; напади морського чудовиська; викривлення простору у часі; НЛО; люди з майбутнього та інше.

Звичайно, щороку над трикутником пролітають багато літаків, його перетинає велика кількість човнів, і вони залишаються цілими. Але немає у світі більше такого місця, де б за незвичайних обставин виникла така кількість раптових зникнень.

Вже багато років учені намагаються розгадати таємницю Бермудського трикутника - загадкового і легендарного місця, в якому зникла величезна кількість людей і техніки. Вперше словосполучення Бермудський трикутник з'явилося після зникнення шести літаків 5 грудня 1945 року. Інтерес представляє і той факт, що, починаючи з 45-го року, в цьому місці зафіксовано зникнення понад ста різних кораблів і повітряних транспортних засобів, без вісті зникли близько тисячі чоловік. Останній випадок такого зникнення мав місце в жовтні 2003 року, коли батько і син зникли з крейсера. Утім, льотчики і моряки, які не містифікують ситуацію, пропонують цілком раціональне пояснення Бермудському трикутнику. За їхніми словами, океан і повітряний простір поблизу Флориди буквально заповнено особистим транспортом, керованим простими любителями, і тому часті нещасні випадки. А до винаходу радіо і супутникової навігації, мандрівники збивалися з шляху, керуючись невірними свідченнями компаса. Додатковим чинником ризику стає ураганний вітер атлантично-карибської зони і швидка течія Гольфстрім. У той же час, письменник і експерт по „трикутнику” Джіан К”юзар стверджує, що причиною виходу з ладу апаратури кораблів і літаків можуть бути електромагнітні хвилі.

29 грудня 1972 року рейс 401 на Істон (“Локхід” Л – 102), на борту якого знаходилося більш ніж 100 чоловік, раптово зник. Відомо лише, що впродовж останніх 7 – 8 секунд польоту літак зменшував висоту з неймовірною швидкістю. Жоден з диспетчерів Майамі не зміг прослідкувати його шлях. Все що залишилось – це зафіксоване під час повороту радару відображення літака. Швидкість, з якою літак зменшував висоту, не можливо пояснити ні поломкою автоматичної системи управління, ні недосвідченістю пілотів. Для цього, безумовно, повинна бути причина, пов`язана з атмосферою. Можливо – будь – яка аномалія магнітного поля.

Серед льотчиків і моряків немало таких, які вважають, що “в районі з таким інтенсивним рухом цілком природньо можна уявити собі літак чи судно, що загубилися внаслідок збігу обставин”.

Вони стверджують, що самого трикутника не існує, що ця назва - помилка чи вигадка для занадто захоплених фантастів. Їх думку підтримують авіакомпанії, що обслуговують цей район. З приводу існування самого Бермудського трикутника і його кордонів суперечки не затихають. Який його справжній розмір, як народилися серед екіпажів легенди про зникнення? Може, через популярність цих легенд будь-яку аварію, що важко пояснити, розглядають як зникнення? Чи не в цьому причина?

Радіо і телебачення закидало питаннями свідків, які літали в цьому районі, доводячи їх до нервозності та психозу.

Людей, які направляються в сторону трикутника, часто питають: “Через Бермудський трикутник полетимо?” І частіш за все відповідь негативна. Іноді, коли літак запізнюється, пасажирам у виправдовування приводять такий аргумент: “Нам же приходилось облітати Бермудський трикутник”.

Не дивлячись ні на що, дивні аварії та зникнення в трикутнику продовжуються.

Ймовірне пояснення феномену «Бермудського трикутника»

Ще в 1959 році Полінгом була запропонована так звана клатратна модель структури води. Клатрати - це об'єднання молекул води в багатокутники, що нагадують формою футбольний м'яч, внутрішню порожнину яких можна порівняти за величиною як з молекулами води, так і з молекулами деяких газоподібних речовин, зокрема – метану, повідомляє NEWS.rin.ru.

Окрім цих молекул води, що об'єдналися в багатокутники, там є одинарні молекули, які можуть або входити у внутрішню порожнину клатратів, або знаходитися в проміжках між ними. Від того, яка кількість одинарних молекул знаходитиметься в тому або іншому стані, залежать властивості води - її в'язкість, питома вага і здатність розчиняти інші речовини, а також взаємодіяти з молекулами, що входять до складу живих організмів. Завдяки цьому, наприклад, тала вода володіє корисними для живих організмів властивостями.

Нещодавно російські вчені Висоцький і Корнілова зробили розрахунок енергетичних характеристик, необхідних для переходу вільних молекул води з незв'язаного стану в порожнину клатрата і назад. За допомогою цих розрахунків вони показали, що структурою води - кількістю вільних молекул води в порожнинах клатратів і поза ними - можна керувати за допомогою тиску, температури, магнітного поля, причому, "заряджена" таким чином вода зберігає свою структуру протягом тривалого часу і може використовуватися в медичних цілях як самостійно (пригадаємо "живу воду" з народних казок), так і як "упаковка" для молекул лікарських речовин. Такою "упаковкою", здатною донести ліки до внутрішніх органів хворого, не розтративши їх на шляху, служать клатрати, в порожнинах яких можуть бути розміщені лікарські молекули за певних режимів їх приготування.

У природних умовах порожнини в клатратах води можуть займати молекули природних газів, утворюючи кристалогідрати. Найбільш поширеним кристалогідратом, що зустрічається у вічній мерзлоті та на дні морів і океанів, є кристалогідрат газу метану. Він є масою, схожою на мокрий сніг. Такі кристалогідрати, в принципі, можуть використовуватися як паливо, альтернативне нафті й газу, але, разом з тим, представляють велику небезпеку для життя на Землі.

Ще в 1988 році британський геолог Бен Кленнел висунув версію про те, що причиною безслідного зникнення морських судів і літаків в Бермудському трикутнику є ці самі кристалогідрати метану. Під впливом тепла, що йде з земних надр, та інших чинників метан виділяється з кристалогідратів і утворює величезні міхури під донними осіданнями. Ці міхури можуть під дією незначних зусиль - навіть, наприклад, потривожені китом, - вириватися на поверхню морів. Такі міхури просто перевертають кораблі, а потім вони затягуються у водяну воронку, що утворилася. Ну, а газ, що вирвався на поверхню, може вибухати при зіткненні з повітрям, від чого гинуть і літаки. Австралійські вчені Джосеф Монаган і Девід Мей провели досліди на моделях кораблів в басейні, а також серію експериментів з комп'ютерним моделюванням і показали, що вірогідність дії такого механізму навіть вище, ніж припускав Бен Кленнел.

Подібне виділення метану з кристалогідратів, а потім його спалах не виключає подібних катастроф і в майбутньому. Особливу небезпеку в цьому відношенні представляє потепління клімату, яке може стимулюватися техногенними викидами вуглекислого газу в атмосферу. Порушення природної рівноваги в результаті технологічної діяльності людей здатне розбудити і привести в дію механізм виділення метану з кристалогідратів океанів зі всіма наслідками.

Першою, поки що боязкою спробою людства протистояти такому ходу подій є Кіотська угода про обмеження викидів вуглекислого газу в атмосферу. Недавно наша країна підписала Кіотський протокол, зробивши таким чином свій вибір на користь збереження життя на нашій планеті. Хочеться вірити, що Кіотські угоди не залишаться останньою спробою людства в цьому напрямі.